Мені стало страшенно ніяково: як же ж я міг приймати подарунки від дівчини, коли вона мені й не сестра, й не родичка? Але я ще не встиг розміркувати, як вона знову постукала в двері.
Я враз почав протестувати й рішучо заявив, що не візьму від неї подарунка.
Спочатку вона сперечалась, але коли я уперся — заморгала очима й знову пурхнула з хати, кинувши наостанку, що я "гордий", що я "зовсім не такий, як вона думала", що я "до неї ворожий", і що вона "дуже шкодує, що так жорстоко помилилася"...
Я не встиг їй нічого відповісти, як вона щезла. Якби я не лежав, або в мене було більше сили, я б її умовив, але ж я спробував підвестись,— і в мене враз заточилась голова. Взагалі я ще почуваю велику слабість, хоча вже зовсім не болить в боку й сьогодні була майже нормальна температура. Але я страшенно хвилювався, переміг таки себе й з великим зусиллям дійшов до писального столу, щоб написати їй записку. Коли я повернувся до ліжка, то мені стало дуже кепсько. Мені навіть здається, що я трохи зомлів. Принаймні Фриц каже, що він стояв кілька хвилин, поки я його помітив.
Гості вже пішли; вони стукали до мене, але, позаяк я не відповідав, то подумали, що я знов сплю, й не заходили. Може й Гільдхен подумала, що я — така дубина, що враз можу заснути, після такої навіть біди!..
Взагалі я дуже багато сплю... Що воно таке? Й сам не знаю...
Але ж все це — не те! Фриц мене запитав, що у мене вийшло з Гільдою, бо вона була наприкінці така сумна, мало не плакала й говорила його мамі, що не слід мені вірити, бо я їм чужий і цілком зайво вони вважають, ніби я щиро до них прив’язався.
Я розповів все Фрицові, а він сказав фрау Магді. Та також прийшла до мене й побачила, що я дуже заморений і схвильований. До того ж у мене знову підскочила теплина.
Вона сіла у мене на ліжку, заспокоювала мене й сказала, що хоч я й без потреби образив Гільдхен, але вона нас помирить. Гільда була така збентежена, що забула свою горжетку й, певне, завтра, тобто вже сьогодні, прийде по неї.
* * *
Але вже швидко 3 години, а Гільди все ще нема. Вона ж вільна сьогодні й могла би прийти навіть зранку. А вже ж можна прийти й по обіді... Ах, який я невихований та грубий!
— — —
Гільда сьогодні не прийшла. Невже ж вона така жорстока?.. Ніколи я цього не думав... А може їй що перешкодило? Просто й сам не знаю, що казати! Коли не прийде й завтра, напишу їй записку й попрошу Фрица — (хоч це й страшенно незручно!) — щоб він їй одніс... Ах, як погано на душі!..
— — —
Сьогодні заходив до мене Іоганн Карлович і сказав, що певне з паспортом він справу полагодить. Доведеться тільки за те заплатити марок з 25. Я рішучо нічого не маю, хоч би й 50, бо ж, опріч того, що взагалі матиму свій пас, а ще в ньому буде зазначено, що я — українець. Я якось ніколи й не думав раніш, що всі ми маємо російські паспорти: й тато, й навіть Старушок, і Микола Садовський. Який глум долі! — Люди живуть цілий вік з патентом, що вони не належаться до своєї нації! Правду казав В’ячеслав В’ячеславович, що велику помилку зробив ти, батьку Богдане!.. І невже ж вона зостанеться назавше?!
* * *
А Гільди нема й сьогодні. Хоча ще рано. Може прийде по обіді!..
Завтра я мабуть вже встану!..
— — —
Боже мій, Боже мій! От і весняний мені подарунок!..
О, кати, іроди! Ну, вже ж і від мене хтось зазнає лиха! Нехай тільки прийде час!.. Бідні мої, бідні, безщасні!..
* * *
P. Б. 1914. 22/ІІІ. Київ.
"Христос Воскрес, мій любий хлопче!
Вітаю тебе з святами.
Посилаю тобі листа, якого мені привіз один наш чоловік. З нього ти взнаєш, як сумно закінчив твій нещасний батько! Заповіт я зоставив у себе, щоб увести тебе в спадщину. Вибач, дуже спішу, напишу більше цими днями.
В’ячеслав".
* * *
"Вельмишановний Добродію!
Я не знаю Вашої адреси, через те й посилаю Вам цю записку на редакцію "Ради", бо покійний п. Крушенко оповідав мені в дорозі, коли ми йшли етапом, що Ви пишете в цій нашій газеті.
Я пишу Вам через те, що сам був при останніх хвилинах покійного й він конче прохав мене написати листа до Іркутську, до його дружини, яка була там заслабла, а також Вас сповістити про його лиху долю й про його заповіт. Заповіт до цього долучаю: він не формальний, але ж може Ви щось з ним зробите, позаяк у нього є тільки один прямий наслідник і спадкоємець — його син Максим.
Дорога наша була взагалі дуже тяжка. В нашій партії було багато каторжан-уголовних і це збільшувало наші муки, бо до партії було більш жорстоке відношення, як звичайно до самих "політичних"; далеко тяжчий режим, а також ще нам чимало робили прикрості й самі каторжани. Не доїжджаючи до Чити, з нами трапилась дуже прикра пригода. Двоє каторжан втекли десь в тундри, придушивши одного вартового. Не зрозуміло, як вони це умудрились зробити,— але ж після цього було звелено на всю партію надіти кайдани. Між нами було кілька жінок і одна зовсім молода полька, яка в дорозі, щось за два тижні перед тим породила дитину. Її так само почали заковувати. Ми запротестували. Але ж Ви самі, певне, розумієте, що в нашому положенню всякий протест трактується, як "бунт", а проти бунту є тільки один засіб — багнет та кулі. Нам загрозили стріляниною, але ми не могли дивитися спокійно на таке знущання. Тоді по нас дали залп. Поранено було чотирьох, між іншими й ту нещасну польку, а вбитих — двоє.
Між ними й бідолашний Дмитро Крушенко.
Правда, він ще жив коло двох годин. Куля пройшла йому в живіт. Рана була смертельна й в жодний спосіб не можна було врятувати його життя, та ще ж з нами й не було лікаря!.. Перед смертю він дуже просив переказати Вам, щоб Ви доглядали його дитину, виховали б з нього доброго юнака, вірного сина України. Він умирав з тою думкою й глибокою вірою, що син продовжуватиме його працю.
Звісно, я переслав його доручення п. Крушенковій, але не знаю, що з нею, чув тільки, що їй дуже погано. Через те переказую й Вам останню волю небіжчика. Його одіж та ще деякі речі я роздав тим біднішим етапним, що були в нашій валці. Медальйон з портретом жінки та сина передав його дружині.
Здається, я виконав все, про що мене просив покійний. Цього листа посилаю не поштою, а з певною оказією, через те він дуже запізниться.