— — —
Як швидко пробігає час... Сьогодні вже 14-е квітня. Надворі почалася весна, правда, якась несміла й плаксива. Все йде дощ кілька разів на день і раптом тепло зміняється на холод. Взагалі тут недобра година й страшенно часто йде дощ, а через те кожен виходить на вулицю або ж з парасолем, або з непромокаючим плащем.
Вчора ми були з Фрицем та Гільдою на Theresienwiese. Дивилися, як починає рости травичка, особливо в Bavaria-Park’у, а потім лазили в статую Баварії. Дійсно, яка це колосальна постава! В самій голові поміщається вісім душ, а в особливу дірку, зроблену в голові, видко увесь Монахин. Не диво, що "Сержа" так вразили ці "вока". На жаль, краєвид був непрозорий, бо саме припустив дощ. Але ж цікаво було подивитись униз, як по всіх напрямах снували чорні кружалка парасолів. Взагалі тут люди позвикали до дощу й нітрохи на нього не зважають. А якби у Полтаві такий дощ, то, мабуть, окрім поліцейського, й живої душі не побачив би на вулиці.
Від "Баварії" ми зайшли до величезної кав’ярні й я пригостив моїх товаришів віденською кавою та чудовими тістечками. Ми весело сміялись, особливо Гільда, яка тільки тепер призналася, що бачила мене, як я плигав з трамваю. Тепер вона увесь час чіплялася, щоб я виплигнув крізь "воко Баварії" й обіцяла, що сама заплатить за мене штраф.
— То вам так хочеться, щоб я убився? — спитав я.
— Ну, що ви?! — сказала вона так щиро й чуло.
Ні, вона таки справді гарна дівчина. А які в неї чудові руки: як на старих образах Ван-Дейка; з такими довгими пальчиками, що стоншуються наприкінці.
Ми умовились, що як тільки Фриц скінчить іспити, поїдемо за місто до Німфенбурга, де є чудовий палац і парк та відбуваються великі народні гулянки...
— — —
Сьогодні, коли ми збирались з Фрицем до театру, щось сталося з його "Поппом". Він увесь час був дуже веселий, співав і гукав на всю хату,— а то раптом настовбурчив пір’я, очі заплющив і сидить нерухомо в клітці, навіть не відкликається на голос Фрица. Фриц гадає, що він захворів, і завтра понесе свого птаха до лікаря. Буде шкода, якби він загинув. Дуже втішна це птиця: так кумедно він ходить по столу під час обіду, й ніколи сам нічого не візьме. Кажуть, що раніш він був дуже жаднючий, але ж два рази попік свого круглого язика й з того часу став "джентльменом".
Особливо мене смішить, коли йому закортить до фрау Магди. Тоді він підходить до її дверей, стукає дзьобом і кричить "фрау, махт-ауф!" Та прикидається, що не чує; тоді він гукає все дужче та дужче й доходить до такого крику, що чути по всіх хатах. А кілька разів він стукався й в мою хату і так само кричав: "Фрау, махт-ауф"!
Коли він дуже роздуріється й його балаканини не можна спинити, тоді Фриц бере щітку й починає нею возити по убрусові. Цей шум страшенно не подобається "Поппу", він все дужче наїжується, схиляє додолу голову й гикає, наче його нудить. Після такої музики він звичайно замовкає годин на дві й поглядає дуже незадоволено на весь світ.
Дуже весело він уміє гратись з Шрапхен, коли та буває в доброму гуморі. Якщо ж їй часом хочеться спати, то вона мусить залазити аж під шафу, бо він безсовісно до неї чіпляється. Одного разу він так їй набрид, що вона кинулась на нього, вхопила його за хвоста й видрала одну пір’їну. "Поппі" страшенно кричав і днів зо три не підходив до Шрапхен, але потіла почав чіплятися знову...
— — —
Який чудовий театр — Prinz-Regent, а який в ньому могутній оркестр! Були й знамениті співаки, але, я сам не знаю, чому, на мене опера не зробила великого враження. Тільки незвичайно подобалася увертюра, а самої опери я не розібрав: здебільшого слів не міг зрозуміти, а музика якось мене давить своєю масивністю. Фриц каже, що Вагнерові опери починають подобатись тоді, коли вже їх знаєш, з третього-четвертого разу. Ви чув "Танґейзера" вже шість разів і найбільш зо всіх опер його любить.
В перерві ми зустріли Кобця: я познайомив його з Фрицем і він дуже Фрицові подобався. Справді, в нього якийсь своєрідний вигляд: нема нічого типового для наших людей, і він швидше нагадує мені якогось американця. Кобець каже, що це йому вперше за два роки пощастило потрапити до Prinz-Regent-тeaтpy, бо восени рішучо не можна добитись квитка...
Ми йшли вкупі додому і я пообіцяв завтра піти до Кобця в гості. А Фриц запросив його їхати з нами до Німфенбурґа.
— — —
З Фрицовим папугою виходить кепська справа. Лікар сказав, що в нього мабуть починаються сухоти — туберкульоз. Він каже, що в такім вогкім кліматі, який є в Монахині папуги дуже швидко дістають сухоти. Вони іноді хворіють довший час і в них починають робитись нарости на очах, які все більшають, так що очі буквально "вилазять рогом". А часами хвороба дуже швидко доводить до смерті.
Страшенна буде шкода, якщо "Поппі" й справді заслаб на сухоти. Він такий гарний, і ми всі так його любимо!
— — —
Вчора був у Кобця, по той бік Ізару. Він має маленьку хатку, але дуже затишну й чисту. Його Frau-Zimmer привітна, рухлива й, видко, дуже його любить.
Коли я прийшов,— вона відчинила двері й, довідавшись, що я також українець,— зразу сказала Кобцеві, що буде варити чай, бо "всі ваші люди не можуть розмовляти, коли не п’ють гарячої води!.."
Я просидів у Кобця біля трьох годин. Ледве-ледве я не спізнився на лекції в університеті. Але не шкодую. Він — незвичайно цікава людина й знаменитий фотограф. Мені здається, що я ще ніколи не бачив таких фотографій, як у нього. Особливо мене зацікавили знімки блискавки та фабричного диму. Він вигадав такий спосіб ретушувати негативи, що може з денного знімка зробити вечірній і взагалі надати кожній фотографії характер картини.
Окрім того, він дуже багато їздив. Був і в Італії, й у Швейцарії, й у Фінляндії, й у Парижі, й на Кавказі. Тепер він читає книги про Японію та Австралію й каже, що як тільки збере грошей, то конче поїде на острови Таїти, до Японії, та до Австралії.
Але він живе дуже скромно, бо йому з дому присилають мало грошей. Каже, що йому шкода було заплатити двадцять марок за "Танґейзера", хоча опера йому й подобалася.
Кобець багато розпитувався про мене. Трохи знає Скибенків і прохав мене кланятись Костеві Івановичу, коли я писатиму.