Тяжко було дивитись на таку могутню й разом таку безсилу животину...
А як чудово виглядає відтіль, з гори Прага: вся в якомусь блакитному тумані, а сонце, заходячи, золотом вкриває червоні черепичні дахи, вежі, шпилі костьолів. Дійсно — "Злата Прага"! Я б радий тебе поцілувати — така ти мені люба...
Я накупив силу чудових карток з малюнками Праги: буде пам’ятка. Взагалі вже я маю пам’ятку про свою подорож. Перша картка — це шланбон на російсько-австрійській границі. Коли я переглядаю ці картки в послідовному порядку, то наче знову їду тією ж самою дорогою, повторюю свою мандрівку.
Кумедно згадати, як я сьогодні перед вечором зайшов купити карток до крамниці. Там був вже присмерк. Я купив, й коли вже виходив, то зо всіх темних кутків почулися вигуки:
— "Ма уцта, ма уцта"! — та на такі різні голоси, що я аж злякався.
Це тут такий звичай: як входиш в крамницю,— всі продавці здоровкаються:
— "Ма уцта" — тобто "моє поважання", а як виходиш, хоча б навіть нічого й не купив,— всі разом також гукають:
— "Ма уцта"!
— "Поровчім се"!
— "Служебнік"!
— "Ма поклона"!
І ще щось таке, чого я не можу зрозуміти, якесь "кулібам" чи "кульбаба". Ніяк не можу дізнатись, що воно означає.
— — —
Ми виїхали з Праги удосвіта — в 6:15 ранку. Це вперше, що ми їдемо не вночі, й їдемо в другій класі. Іоганн Карлович каже, що це через те, що ми вже в Германії, й йому незручно їздити, "як учитель з Росії"...
Коли ми покидали Прагу, мені аж стало сумно: наче я виїздив зі своєї Полтави. Але ж я твердо ухвалив, що ще колись побуваю в цьому красному слов’янському місті.
Не можна писати: їдемо "шнельцуґом" — тобто по нашому — "кур’єром", а він так кидає, що нема змоги щось записати в вагоні. Але ж і летить: як стріла! Тільки аж ухнеш, як вскочимо в тунель: наче тебе хтось вкидає на кілька хвилин в чорнильницю... А тунелі один-за-одним, аж чотири вряд, попробивані в кам’яних скелях, що стоять понад колією високою, страшною стіною. А внизу — з другого боку покрутилася гладенька, як дзеркало, Влтава. Уявляю собі, яка це краса влітку!..
— — —
Ну, й чудова це дорога від Праги до Дрездена! Коли кінчилася Влтава, після "Мельника", то далі, з Авсіґа почалася Ельба. І так само колія біжить понад самісінькою річкою, а з другого боку рейок — височенні гори, то кам’яні, то піскуваті, вкриті темними, зеленими-зеленими, аж чорними лісами. Коло Ревниці стоїть висока гостроверха гора, з лисою вершиною, що зветься по-чеському "Ржіп". Той чех, що сидів біля мене, звернув на неї мою увагу й розповів, що це — історична гора. Про неї існує легенда, ніби на цю гору прийшли перші чехи, подивилися з неї на край й ухвалили тут оселитись. З того й почала ця земля заселятися чехами та й стала "Чехією" (по-німецькому — "Богемія").
Далі почалася так звана "Саксонська Швейцарія", бо Дрезден — головне місто Саксонії. До речі, кумедно чехи називають Дрезден — "Драждянами", та й взагалі багато дивовижного в їхній мові. Наприклад, коли потяг спиниться на якійсь станції, то по перону біжать хлопчаки з скляним глечиком та склянками й співають: "Черства во-да; чер-ства во-да!" Це значить, що вони пропонують "свіжої води". По-чеському, коли хочуть сказати "свіжий хліб", то кажуть "черствий хлєб", по-нашому "боротьба", а по-їхньому — "запас", а по нашому "запас" — у них "засоби", по-московському "пошлий" — нудно-повсякденний, а по-чеському — "здохлий" і т. д. Не дивно ж, що я вклепався, коли хотів купити голку; могло б бути що-небудь ще гірше...
Щодалі їдемо,— то все кращає шлях. Кажуть, що під самим Дрезденом в місцевості Бастей між горами, високо над колією є чудові озера. Шкода, що не побачу!
Ну, здається, зараз поїдемо знову: вже біжить кондуктор замикати вагони й зараз закричить своє "фертиґ" — тобто "готово"! Це він завше кричить замість дзвінка, бо тут не дзвонять, як потяг має відходити. Мусиш дивитись на годинник,— тут бо все відбувається точно: хвилина-в-хвилину, як написано в розкладі.
Поїхали... Але ж і кидає! Хоч би швидше вже доїхати, а то в голові аж чмелі гудуть від цих "шнельцуґів"...
Ні, писати рішучо не можна... А шкода, бо в Дрездені не буде часу: вночі знову їхати, а завтра — вже й в Монахині...
— — —
От, нарешті я й ускочив "по саме нікуди"! Та ще, здається, й ускочив так, що можуть мені саксонські німці показати, як по-німецькому "козам роги правлять". Від своїх харцизів утік, а тут сиди, голубчику Максиме, чи, Максе Шульц, в Дрезденському участку!
По правді кажучи, вже тепер мені не так прикро на душі, бо гадаю, що викручусь, але на початку було таке скрутилося, що, хоч сідай та й реви...
От, я боявся, що не встигну записати своїх вражень про Дрезден, але ж вийшло так, що матиму, здається, більш часу, як треба. Дякую своїй долі, що принаймні купив у Празі собі портфеля, а в тім портфелі були мої записки та "вічне перо". Тепер можу сидіти й писати: помешкання світле, тепле, довкола мене сидять аж три горбані й шкрябаються перами по папері: саме зручна обстановка до писання!..
* * *
Приїхали ми, здається, в 10 год. 40 хвилин ранку в ці "Драждяни". Покинули речі на двірці, бо не було чого йти до готелю, коли ж ми в шостій годині збирались їхати до Монахина. Тільки я побоявся покинути свого портфеля — й дуже, дуже добре зробив!
Іоганн Карлович зразу сів на візника й поїхав по своїх справах, а мені сказав, щоб я пішов собі просто по Праґерштрасе до Брюлевської Тераси, а потім в "Цвінґер" — музей, де переховується найзнаменитіший образ в світі — Рафаелівська "Сікстинська Мадонна". Обідати, казав, можу в першій ресторації, яку зустріну, а на пів шостої, щоб був на двірці.
Ну, добре!
Я спочатку все так і зробив. Пішов і пішов по Праґерштрасе. Вулиця, як казка! Куди вже там і празькому Пржикопові! Чисто так, що рішучо не можна кинути жодного покидька; як у залі. Де тільки хтось кине якийсь папірець, чи там бичка з цигарки, чи коробочку з сірничків,— так не знать, де і візьметься або хлопчик з кошем за плечима та палицею з залізним гострим наконечником, чи така стара пані в чорному брилі, й враз настромлять той папірець на палицю — й до коша! Навіть, коли кінь на бруку щось насмітить,— і те ту ж мить приберуть, наче за тим тільки й дивляться. Мені здавалося, що я вже досить об’європеївся, але ж тут — у Дрездені — то на кожному, здається, кроці роззявляв рота.