Коли я виходив з тієї пам’ятної автоматичної ресторації, де я тримав себе, як "автоматичний дурень",— то до мене підійшов один пан і запитав, чи я "рус", чи я з "Руска"?
Ну, звичайно, була та сама, знайома вже, розмова. Отже я не гарячився, й ми пішли вкупі. Він добре знає Росію, п’ять літ жив у Петербурзі, де був на якійсь фабриці. Ми розговорились, хоча він і дуже кепсько говорить по-московському.
Він повів мене, щоб показувати Прагу. Мені це було до речі, але ж я й не знав,— хто він є. Одягнений добре й наче дуже інтелігентний, але ж усе розповідає так само, як той Вавельський "гід". Він повів мене на Іозефштадт, показав знамениту старовинну жидівську синагогу, жидівське старе кладовище, над яким написано по-жидівському, чеському й німецькому: "Поважайте мертвих і не набридайте живим" чи щось подібного. Далі ми подивились те місце, де було "гетто". Гетто — це огороджене високою стіною місце, де раніш тільки й дозволялося жити жидам. По інших частинах міста жити їм було не вільно, а ходити можна було тільки до того часу, як задзвонять на вечерню. Такі "гетто" були по всіх більших містах Європи.
Не розумію я, чого-то воно так скрізь не люблять жидів. Мені вони часто видаються смішними, то — правда; але ж я ніколи не маю до них ворожості. Може через те, що у тата були приятелі жиди, і всі були дуже гарні люди. До речі, я забув записати, що в Галичині жиди ображаються на слово "єврей" так само, як у нас на слово "жид"...
Після Іозефштадта ми пішли знов на набережну, тільки в інше місце. Подивились на картинну галерею "Рудольфинум", куди я завтра конче піду, й пішли знову старовинними вуличками, по яких трудно розминутись двом підводам; пройшли до старої радниці (міської думи), яку будовано ще в XIV столітті, де вроблено у вежу знаменитий дзиґар "Орлой". Було саме дві години без хвилин. Ми почекали. Тим часом ще почали спинятись люди й до двох годин зійшлося душ п’ятдесят. Це все зійшлися дивитися, як буде "Орлой" відбивати години. Деку годинника поділено на 24 частини. Коли "Орлой" почав дзвонити, то відчинилися над ним дві хвірточки, й почали проходити один-по-одному 12 апостолів і Христос; збоку дзвонила в дзвін смерть, турок вертить головою й ще щось рухається, але я не встиг роздивитись. Але ж то цікава картина! Конче піду й завтра до якоїсь години, щоб поглянути ще раз. Цей дзиґар збудовано, як казав мій знайомий, ще в 1490 році. Це, виходить, трошки старіший годинник, як мій, що мені подарувала бабуня; а я ж ним хвастався, що він "страшенно старий": аж з 1842 року!
Ще цікаво оповідав пан Маєр, що тому майстру, який зробив "Орлой", викололи очі, аби він не міг ніде зробити подібного. Тоді він попрохав свого приятеля, щоб той повів його в радницю й там помацки майстер виламав якесь коліщатко. І, як не силкувались потім інші майстри, але ж зовсім справити дзиґарів не могли.
Тоді вишукався якийсь новий майстер і сказав, що він зуміє полагодити годинника. Йому дозволили. І от, він морочився довго-довго, але і в нього нічого не виходило. Коли це одного ранку прохожі побачили, що "Орлой" пішов. Всі страшенно здивувались й побігли на вежу шукати того майстра — і знайшли: він висів на якомусь гаку дзигарьового механизма. Виявилось потім, що він повісився з сорому, що йому не щастить полагодити дзиґар, але повісився на тому гаку, з якого перший майстер був зняв гирю. Тепер вага людського тіла заступила ту гирю — й годинник пішов...
Але ж які тоді були дикі люди!
— Так, як і в Москві,— сказав пан Маєр.— Там також викололи очі тому, хто збудував собор "Василія Блаженного", щоб він не міг збудувати подібного в іншому місті...
Дякувати Богу, що все це минуло й тепер уже не може бути в світі такої дурної жорстокості!..
Далі ми поглянули на чудовий старовинний "Тинський храм", будову якого зложено з сіруватих каменів, й при сонці вона виблискувала, як перламутрова. Храм стоїть на красній площі, на якій тільки старі будівлі й невільно будувати нових. Здається, я нітрохи не здивувався б, коли б побачив тут людей в середньовічному одягу. Взагалі я помічаю, що чим далі я їду, тим більш мені подобається "сива старовина"... Не дурно я завжди любив історію...
Звідціль ми просто вийшли до "Прашної Брани".
Коли я сказав, що тут вже мій готель, куди я й піду, бо трохи втомився,— то мій провідник запропонував мені зайти ще до кав’ярні "Чорного Коня". Я рішучо відмовлявся, бо якось мені було моторошно йти з незнайомим чоловіком, та ще, як я думав, з "гідом". Я тоді витяг корону й хотів йому дати, але ж він страшенно здивувався й спитав: за що?
— А за те, що ви показували мені Прагу.
— Ну, то що ж з того? — не розумів він.
— Як, що? — почав я його умовляти.— Я й у Кракові платив "гіду".
— Ха-ха-ха! — мало не впав він зо сміху.— То ви гадаєте, що я — "гід"?! Та я, мій друже,— директор найбільшої фабрики сільськогосподарських машин і маю 3000 корон на місяць заробітку.
Я страшенно засоромився,— але це нас ще дужче зблизило. Пан директор, Антонін Маєр, взяв мене під руку й ми пішли до "Чорного Коня" пити каву. Але ж я мало не похлинувся, коли, як нам подали каву й маленькі булочки, пан Маєр, підсунув мені тацю й припросив:
— "Кушайте булявки"...
Ми говорили про всякі речі, я розповідав про Полтаву, про Київ, про своїх бідних батьків, про втечу з Києва.
Маєр слухав мене уважно, а потім сказав:
— О, я теж знаю козацькі нагайки! Якось у Петербурзі козаки розганяли маніфестацію, а я ще недавно перед тим приїхав і не зрозумів, в чім діло,— то й мені нахлистали плечі. От і шрам на щоці. "Я так кричал",— додав він,— "что весь охропєл!" (Тобто: охрип).
"Од козацьких нагайок, дійсно, можна захропти й навіки!" — подумав я.
Потім він розповів мені, що ми також сидимо біля вікна, яке відіграло чималу роль в європейський революції 1848 року: з цього вікна "Чорного Коня" тоді, на Зелені Свята, російський революціонер Бакунін зробив перший постріл...
— Але,— додав Маєр,— якщо ви, "молодой человєк" (він увесь час мене величав так), маєте вертатись до Руска, то краще голосно не говоріть на революційні теми. В Європі скрізь є російські шпиги й вони вас пам’ятатимуть.