Отже, з сьогодні — я емігрант!
Прощай, моя Нене Україно! Ні, не прощай,— а до побачення! Я ще вернусь, вернусь до Тебе, озброєний знанням, умінням, досвідом. Я вернусь, щоб бути Тобі вірним сином й послужити для Тебе так же чесно й щиро, як служив Тобі мій покійний татусь і моя свята неня! Присягаюся тут, у давньому українському Львові,— що я ніколи не зраджу Тобі!.. Амінь.
ЧАСТИНА ДРУГА
В ЄВРОПІ
В ЄВРОПІ
ДОРОГА
Львів, 23-го березня.
Новий, 1914 рік я починаю в Європі... Максиме! Чи думалось тобі, чи снилося, щоб в твоєму віці ти опинився в Європі?!
Чи мріялось тобі, що ти заїдеш сюди й не тільки, як мандрівник, як турист — з цікавості, а муситимеш жити в Європі, як емігрант-вигнанець?
Коли я читав по книгах про всякі чужі сторони, то мені тільки безмірно кортіло "колись", "як виросту" — побувати в тих дивних країнах, на власні очі побачити те, про що писано в цікавих мандрівках. Правда, ще в бурсі мене невдержимо тягло податися до Америки, туди, де перебігало чарівне життя прерій, де на кожному кроці — небезпека, де — не сіре, буденне нидіння зі школою й розміреним часом, а — сама казка. Але ж я не тікав. Чому? — не знаю; може не було нагоди. Бо ж я мало-мало не втік з цирком, де мене вже були почали вчити плигати крізь обруч й викручуватись на трапеції. Правда, тато вчасно про це довідався й єдиний раз в житті нам’яв був мені вуха. Може це й відбило в мене бажання тікати вдруге. А може сльози нені, яка тоді так дорікала мене, що я радий покинути її й татуся з-за першого-ліпшого товариша з цирку...
Не знаю. Але ж тепер я в Європі. І знову в мені змагаються два почуття: і радість, що я вільний, в новому світі, поза межами тієї сторони, де чужою силою знищено все, мені найлюбіше, найдорожче,— а разом з тим — стискується серце при думці,— що тут я й дійсно один, як піщина, загублена поміж чужих людей; один не тільки тут — в Європі, але й на цілому великому світі. І через те мені часом здається, що було б краще, коли б тоді я був умер...
Але ж я мушу жити, якщо Бог дав мені життя й не схотів його у мене одібрати...
І я можу жити, бо маю ціль життя. І тої цілі не зраджу!
Тільки ви, мої святі мученики,— татусю й неню, дивиться ви за мною з високого неба й направляйте мою путь, щоб обминув я ті небезпеки, які мене зустрінуть в цих незнайомих і чужих світах"...
Приблизно так думав-молився я, стоячи під високим склепінням собору святого Юра, там, де я бачив справжнього нашого митрополита, де я вперше чув службу нашою мовою.
Мені здається, що це найкращий з храмів Львова,— наша "кафедра святого Юра!.."
* * *
Ще вчора я зазнайомився в кав’ярні "Народної гостиниці" з нашими людьми: це студенти з Києва, які так само повтікали з України від арештів та заслання. Вчора ж вони мені сказали, де знайти товаришів по нашій партії.
Спасибі ще раз В’ячеславу В’ячеславовичу за його добру раду: набрати перед від’їздом якнайбільше адрес. Шкода, що не було змоги взяти ще рекомендальних листів. Але ж з перших днів я бачу, як полегшується перебування в чужій стороні, коли знаєш, до кого можна вдатися. От і тут: я лише другий день у Львові, але вже почуваю себе напівзнайомим і з містом, і з людьми. Мені навіть здається, що за цей час у мене у Львові вже стало більше знайомих, як було майже за півроку в Києві (виключаючи товаришів з семінарії та гімназії)
А люди тут ласкаві, ґречні, ввічливі. Ставляться до мене, не як до школяра,— а вже як до дорослого товариша, і звуть мене "пан студент".
Але ж у мене так розбігаються думки, що не можу записати всього докладно, в послідовному порядку, хоча я й звик уже писати й не почуваю в цьому жодної труднації. Тільки хочеться записати якнайбільше, але ж кортить побігати й по місту, бо завтра виїздимо далі.
Іоганна Карловича майже не бачу: у нього тут багато своїх справ і ми зустрінулись учора на вечері, а сьогодні — на обіді та побачимось увечері в готелі.
Ну, мушу припинити писання: вже 12½ годин, а тут до першої мусиш пообідати. Зараз біжу до ресторації "Нафтули", де умовився зустрінутись з товаришами, які обіцяли мене ще поводити по старій українській столиці.
— — —
Аж голова йде обертом: так і плигають одна за одною думки, образи, окремі чужі або й наші, тільки дотепер ще не чувані, слова. А ноги болять так, що навіть тяжко сидіти.
Шульца ще нема. В "пєцу" горить вугілля; на вулиці торохтять трамваї, а долі, в кав’ярні — голосні музики-румуни.
Знов не знаю, з чого й почати... Але вернусь назад.
Перше, що мусили ми зробити, коли приїхали вчора о 2-ій годині вдень до Львова,— було: умитись, пообідати й купити собі одежу. Умиватись тут кепсько: такі важкі кам’яні миски, що їх рішучо не можна вдержати намиленими руками. Й потім, незвично бовтатись у брудній воді — бо вода стає брудна від мила й, здається, що, скільки не мийся, не вимиєшся, як слід.
Обідали в ресторації,— це вперше в моєму житті.
Такі поважні ті льокаї ("кельнери"), одягнені краще, як наші вчителі в гімназії. А моторні — напрочуд! Заразом двома руками несе штук двадцять величезних кухлів пива, або на одній руці — вісім тарілок з стравою.
Харитинко моя люба! Ну, що якби це тобі звеліли встругнути таку штукерію? Коли ти ходиш, бувало, з їдальні до кухні за кожною тарілкою осібно...
Але що мене найбільше здивувало, так це платничий. У нього величезний шкуратяний мішок ззаду, під фраком, а в тому мішку повно грошей, і він віддає решту, зовсім не дивлячись на монети. Застромить руку в тую торбу, потримає там з півхвилини й покладе на стіл. І, скільки я не пильнував,— він жодного разу не помилився. Ну, й люди тута: все в них швидко й кожен, що не робить, то так, що вже ліпше й не можна!..
Одного тільки я ще не розумію: як вони всі можуть пити пиво? Мені поставив кухля хлопчик (зветься — "піколо"); я хотів був відмовитись, але ж він тільки рукою махнув і побіг геть. Ні, правда, не тільки махнув рукою, а ще й сказав: "прошу", (вони всі кажуть за кожним словом "прошу", а як прощаються, то дамам говорять щось зовсім чудне, неначе "цюці" )
От, я й собі спробував пива: ну, й погане, гірке, б-р-р! А вони всі п’ють і рідко хто бере "мале пиво" а всі — "велике", тобто величезні кухлі...