Як тяжко розлучатися мені з моїм любим побратимом: наче серця шматочок відриваю від себе! Ми говоримо майже цілі ночі.
На Великдень я умовився до них поїхати у Вороніж. А тепер нема часу писати! Треба їм помагати вкладатись, післязавтра виряджатиму, і післязавтра ж йду вперше до гімназії, й знову до чужих людей на прожиття!..
— — —
Ну, й "дядюшка"!.. І досі все кипить у мене всередині!
Я мусив піти до нього, щоб довідатись, якого листа писав мені тато. Коли я прийшов,— Миша і Ваня кинулись до мене, наче між нами не було жодних непорозумінь, наче це і не вони ябедили на мене та оббріхували мене! Мені було неприємно, але я не виявив моєї досади, бо, й справді, вони здуру таки часто й не розуміють, що роблять гидоту.
Вони страшенно здивувалися, побачивши мене у формі гімназіальній. Їм, правда, дуже хотілося мене подражнити, та не було як, бо я не в казенній гімназії, де дражнять гімназистів відповідно до тієї цифри, що стоїть на гербі: "К. 2 Г." — кабанові 2 годи; "К. 5 Г." — кабанові 5 годів і т. д., замість "Київська 2-га чи 5-та гімназія".
Я спитався дядю. Він спав. Я мусив чекати, поки він встане. Вийшла тьотя й почала мене розпитувати про те, про інше — і спочатку говорила мені "Ви". Нарешті вийшов дядя — заспаний, в підтяжках, без камізельки, з розкуйовдженою головою. (Мабуть знову був п’яний).
Він прижмурив одне око, углядівши мене, а потім так ущипливо запитав,— навіть не сказав "здоров": — Фу-ти, ну-ти, ка-кой франт! Ну, что скажетє, молодой человєк?
В мене так і закипіло всередині. Я вчув, як я почервонів, але ж зціпив зуби, щоб втриматись, і сказав зовсім спокійно, як справжній джентльмен:
— Здрастуйте, дядю! Я нічого не маю вам сказати, а прийшов за тим, щоб ви мені сказали: чи одібрали ви для мене листа від тата й чому ви мені його не прислали?
Зовсім несподівано для мене дядя наче якось змішався.
— Ага! Це ти про той лист?! — заговорив він, навіть по-українському.— Так, так, я зараз його пошукаю.
Він шукав довго-довго, а потім ніяково мені заявив, що він зараз знайти не може, але обов’язково знайде й пришле Мишою.
Як мені було прикро й тяжко: єдиний лист від тата, й того мені не дали. Мабуть десь п’яний загубив у своєму клубі. Коли я вже виходив, тьотя мені сказала:
— Да ти не безпокойся, он найдется; собственно говоря, там нічево не било важного.
— А ви ж як знаєте, що там було писано? Листа ж тато писав мені, а не вам? — спитався я.
— Нєт, я только так думаю... Что же может особеннаво пісать тебе папа?
Я нічого більше не сказав, поклонився й пішов.
Звісно, для вас там не може бути нічого "особеннаво", а мені й одне слово від мого нещасного татуся було б за щастя!..
— — —
Ах, як тяжко, важко переживати свою самітність!
"Не заллється співом серце,
Не затуже знов:
З ран гарячих, ран кривавих
Тихо капа кров.
По краплині кров спадає,
Крапля в краплю б’є
І, вмираючи, співає
Серденько моє!.." (О. Олесь).
— — —
Справді, Вершинські — добрі люди, нема чого казати! Але ж мені тяжко, тяжко й тяжко в їхній хатній обстановці де встановились якісь формальні відносини. І в гімназії я почуваю себе "не в своїй тарілці". Мені здається, що в семінарії далеко поважніший народ. Принаймні у нас майже ніколи я не чув розмов про "женщин", а тут — це модна тема.
Правда, у нас є гурток "українських націоналістів", до якого й я пристав, але там майже всі старші за мене. На днях підемо до українського клубу... Мені важко й оговтатись, бо я справді багато дечого не знаю з того, що в гімназії учили в попередніх класах... Тим-то мушу сидіти й сидіти за шкільними книгами й майже нема часу читати. Довелось на якийсь час зректися й музики, а про малювання і зовсім нема чого згадувати...
Про музику ж нагадує мені Тіна — дочка мого доктора: вона не кепсько грає, але все якісь "шумки" та "думки". Сама вона теж непогана,— в 4 класі й цікавиться українством. Але я мало з нею зустрічаюся...
Ну, за вроки! Треба працювать!..
..."Не зітхай, а працюй
Та одне пам’ятай:
Тільки праця одна
Захистить рідний край!.."
— — —
Крапка! Крапка над моїм життям! Я ще дуже малий, щоб перенести моє горе.
— Нема тата, нема мами! — Що ж мені тепер робити в житті?
І за що, за що ви їх убили! У — у! Прокляті, христопродавці! Будьте прокляті, ви всі, всі гнобителі й злочинці, всі гасителі духа й "мракобіси", ви — всі чорні душі чорної Москви, чорних царів, проклятих потвор з пекла!.. Вельзевули!..
Куди ж ти дивишся, Боже?! Як же Ти не поразиш їх праведним гнівом, їх, що називають себе твоїми помазаниками і точать людську, невинну кров?!.. Кров кращих людей! Ти — старий занадто, Боже! Ти не добачаєш...
— — —
Прошу вас всіх, хто перший знайде зшиток і прочитає ці слова,— виконати таку мою останню волю:
1) Все, що належиться мені і є в цій хаті, переслати по адресі: Вороніж, С.-Г. інститут, Ярославу Костевичу Скибенкові. Цей зшиток послати рекомендованим пакетом.
2) Переказати В’ячеславу В’ячеславовичу Старушкові, що я його прошу розпорядитись всім, належним моєму татові, майном, як він визнає за найкраще. Одне прошу — всі татові рукописи й бібліотеку подарувати товариству "Просвіта"; всі мої малюнки — віддати п. Шульцу, всю мамину одежу й обстановку — Харитині Хлягиній, а також якусь частину грошей. Олексія Івановича і В’ячеслава В’ячеславовича прошу взяти собі, що вони захотять. Наталі Адріяновні з подякою повертаю образок Мадонни.
3) Високоповажаних п. Вершинських, коли тільки зможуть, прошу мене вибачити, що їм роблю турботи.
Зрозумійте, люди добрі, що я більше жити не можу. Пробач і ти мені, ненько Україно! Я сподівався служити тобі, як виросту,— але ж... не довелося...
Хтось стукає в двері: це останній звук в моєму житті!
Finis! 19 січня 1914 р.
— — —
Я зостався живий... Нащо?.. Кому це потрібно?.. Фу, як нудить — і не можна підняти голови... Така ж нудота й на душі! Але ж сам і винен: треба було брати щось сильніше за сірнички!..
А все-таки, які добрі Вершинські! — вони не гніваються на мене; пан доктор щоразу промиває мені шлунок, пані така ласкава й мила. Тіна все сидить біля мене... Спасибі... Спасибі за все — й дуже добре, що не читали моїх записок!..