Як я не роз’яснював їй,— нічого не помагало. Тікати було не зручно: вскочили то — вскочили, треба вже було доводити справу до кінця. Швидко прийшов і поліцай. Нас оточила сила черниць: служба вже скінчилася й вони всі висипали з церкви.
Стражник підкрутив вуса, зняв перед старшою картуза й спитав:
— Што случилось, матушко Казначея?
Вона, а за нею всі інші почали розповідати, як ми привели "диявола" в церкву, як потім Шульц лаяв казначею й тому подібне.
— А скудова ж ви такії, господа? — повернувся до нас стражник.— Пашпорта імієте?
Іоганн Карлович витяг паса, і, показуючи на мене сказав:
— Мой сін, а то — Замзнай!
Потім, не поспішаючись витяг цигарку, відкусив кінчик і почав запалювати.
— Тут не можна курити! — закричали черниці.— Тут святе місце!..
Тим часом поліцай вертів на всі боки папір, писаний німецькою мовою, й нічого не міг зрозуміти. Довго ще ми поясняли йому, хто ми й чого тут опинилися. Нарешті він записав наші прізвища й, довідавшись, що Шульц — учитель духовної семінарії,— відпустив нас, заявивши:
— Доложу господину приставу, а йон потом усьо розберьоть. Розходись, господа; розходіться, матушки!
Ми швиденько посунули до річки, посідали на "Лорелею", розпустили вітрило й швидко від’їхали від цього святого, але й небезпечного місця...
Обідали ми проти Великих Будищ, що розкинулись далеко від річки на високих горах правого берега. А потім просто поїхали до Опішні.
Опішня — останній пункт нашої подорожі. Ворскла власне не підходить під саму Опішню, але на річці стоїть незвичайно гарне сільце — Міські Млини. Тут, справді, водяні млини, для яких річку трохи запруджено загатою. Через те далі вона розливається у великий, розкішний ставок. Тут маєток якогось пана з дуже музичним прізвиськом: "Даніель".
Мені здається, що Міські Млини — найкраще місце на всій Ворсклі. Яка широка видається річка, які чудові левади, гаї... А коли ми вибрались на гору, зоставивши "Лорелею" біля млина,— то не могли відірвати очей від краєвиду. Заходило сонце й позолотило всі безкраї лани, десь, аж на крайнебі було видко золоту церкву (здається — Милорадівську), річка — переливала, як перламутр. Мені згадалося, як Сатана спокушав Христа з гори, і я подумав, що певне той краєвид був подібний на Опішнянський...
"Гори мої високії...
Та не так високі, як хороші!.."
У Іоганна Карловича був тут знайомий земляк. Він мав ковбасню, й ми спинилися в нього.
Після вечері нам подали чудових слив. Не дурно ж в "Енеїді" Котляревський між всякими смачними стравами згадує й "корито опішнянських слив". Вони варті того, щоб про них писати віршами...
Німці швидко пішли, а мене положили на чистій білизні й м’яких подушках на канапі, в їдальні.
Так було приємно розправити втомлені члени. Я швидко заснув, але ще крізь сон чув, як довго-довго розмовляли Шульц з Кирхнером. Що то значить — земляки!
Другого дня ми блукали по Опішні. Велике містечко, що має більш 25 тисяч мешканців, в осередку дуже брудне, дарма, що тутешні міщани зовуть його "городом". Я звернув увагу на одмінний у тутешніх жінок стрій. Це одяг, так званий, зіньківський (Опішня — Зіньківського повіту).
Кирхнер показав нам нову гончарську школу, яку поставило тут Земство, позаяк в Опішні дуже гарна глина й сила гончарів, що виробляють найкращий не тільки в Полтавщині, але й на всю Україну, посуд. Незвичайно чепурні речі виробляє ця школа; і все — в чисто українському стилі. Я купив собі чудовий каламарчик, з якого й пишу тепер оці записки. Це буде мені вічна згадка про мою знамениту подорож по Ворсклі.
Четвертий і п’ятий дні.
Назад ми їхали далеко швидше, бо за водою. Правда, Іоганн Карлович каже, що Ворскла має дуже малу похилість: коло Опішні її річище лежить приблизно на 45 сажнів над рівнем моря, а біля самої Полтави — вже сливе на 39. Тобто всього різниця похилості на якихсь 6 сажнів на протязі, більш як 60 верст.
На повороті була тільки одна значна пригода. А значна вона тим, що дала мені добру науку: ніколи не варт хизуватись, навіть мовчки, бо коли з кого почнеш глузувати, то й сам ускочиш ще в більш ніякову історію. Так трапилося й зо мною. Я увесь час хихикав, коли згадував, як Іоганн Карлович перелякався громовиці під Гавронцями. Але ж потім я й сам вщерть оскандалився. А було це так. Коли ми доїхали до злощасної Писаревщини,— вже надходив вечір. Ми посміялися з "чорного диявола" і, припливши до баштану, побачили Дерев’янку, що стояв над кручею з Бутоською й пихкав з подарованої люлечки. Він ще здалеку почав махати нам, щоб ми заїхали до нього. Ми пристали й "закотвили" під баштаном. Зварили вечерю, наїлися динь й думали були ночувати в нього в курені. Але ж там було дуже тісно й через те ми спустились ближче до броду, натягли ташу на щоглу над "Лорелеєю" й полягали в човні. Дерев’янка сидів біля човна, оповідав нам всякі дивовижні пригоди, що трапляються на баштані, розказував, як одріжняти "кавуна" від "кавуниці", як треба вистукувати кавуни і так далі.
Він увесь час кашляв. Коли я його спитав, чи він не застудився, то він відповів:
— "А не иначе! У мене ще з служби "графит" у грудє. (Очевидно — бронхіт!)
Спустилась чудова, ніби оксамитова, ніч. Не чути було жодних звуків людського життя, тільки стиха плюскала хвилька об наш човен. Десь в диканьських лісах, коли-не-коли, реготав сич, наче хтось сміявся в грамофоні, та на чернецьких болотах аж надсідалися, кумкали жаби. Я вслухався і розсміявся:
— Ось послухайте,— сказав я, вони цілком правильно співають: "Под тво-ю ми-лость..." Це певне їх навчили церковних співів черниці.
Дід захихикав і сказав:
— Какоє там: "милость"? Они кричать: — Ми-ки-ки-ки-та бррреше.
І справді, це дуже похоже, але й співають таки по-церковному!..
Ми задивилися на зорі. Іоганн Карлович почав називати сузір’я.
— Це — "Млечний путь", це — "Кассіопея", це — "Волоса Вероники", це — "Медвєдица"...
— І зовсім не так,— перепинив його дід Дерев’янка.— То — "Чумацький шлях", то — "Борона", то — "Волосожар", то — "Віз" великий, а то — малий.
І всякі сузір’я він називав по-українському.
— Хі! І чого ж би тая "ведмедіця" залізла аж на небо? — засміявся він.