Ні, кожен повинен мати свій дім, і то нещасні люди, що не знають, хто вони й де їхня хата. Тим холодно жити, а широкий світ для них — величезна пустиня, може й з чудовими оазами, але ж кожен знає, що оази існують тільки для того, щоб лише спочинути в їхнім затишку, а йти кудись далі, додому...
І от, я так само, як і ви тепер, як і Хаханшвілі перед цим, як Папаянц, як і всі інші, що тікають з цього "вирію", не можу, не маю морального права сидіти тут, коли там стигне й, як весняна брунька, наливається новим потенціальним життям будучина мого рідного краю!..
Назар говорив це з таким запалом, з таким натхненням, що я бачив перед себе зовсім іншу людину. Навіть, зачавши по своїй звичці швидко-швидко, він закінчив повільно й урочисто:
— Виходить: їдемо!.. Їдемо, не питаючись самих себе, чи зуміємо ми бути корисними, чи вистачить у нас снаги й сили принести хоч манесеньку поміч великому ділу. Нас кличе додому вищий, стихійний обов’язок перед Вітчизною в поважний, історичний час!..
Я міцно стиснув йому руку...
— Їдемо, й... якнайскоріше!..
Сідней, 28 січня, 1915 р.
Рік 1918
ЕПИЛОГ
Були пам’ятні Києву, смутні січневі дні 1918-го року.
Гупали раз-у-раз рвучкі удари гармат, немов якісь велетенські циклопи струшували широкі, важкі килими. І раптом той далекий грюкіт перетинали часті, дрібні удари кулемета, що цокотів своїми залізними, хижими зубами.
По всьому місту вигравали грізні музики металу. Невмолима смерть, сп’яніла від людської крови, клацаючи сталевими кастаньєтами, танцювала свій огидний танець,— а перелякані, змалілі, зщулені люди, загнані жахом в кам’яні скрині міста, покірно чекали свого кінця.
Було тоскно й часами душила просто фізична нудота. Пожмакана душа почувала незносиму втому, з серця кудись всередину капала кров, було одне підсвідоме бажання — якої-будь зміни...
Вже було очевидно, що українська влада програвала нерівний бій; що червона, чужа сила, вчаділа від парування людської крови, безоглядно лізла на старий Святий Київ, він тремтів, передчуваючи наближення дикої зненависті та звірячої помсти.
Я вже другий день покинув робити спроби вийти з дому. Ніхто не ризикував приходити й до мене, телефон мовчав уже давно, а чутки, що, не знать відкіля, разом з шрапнелями літали в повітрі, були криваво-чорні й зловісні. Я не виходив, бо не хотілось вмирати на вулиці, мов підстрелений собака, але до смерті дома був цілком готов. Здавалося виключеним, щоб в моє помешкання не влетів якийсь набій, бо воно виходило вікнами на три боки недоречно-високого дому, що стояв трагічно-самотній поміж маленьких халупок в осередку чотирьох напрямів стрілянини.
Ще перші дні, поки жила надія, поки ще моє старе тіло стихійно протестувало проти близького й неминучого кінця, я під час найбільшої стрілянини спускався до сутеренів нашого дому, де купчилась більшість мешканців будинку. Тепер же в моїй душі панувала повна байдужість. Не було бажання над чимсь міркувати, про щось гадати, хвилюватись, чи навіть рухатись.
Я сидів просто проти вікна свого кабінету, цілком байдужний до безнастанних вибухів та скиглення шрапнелі чи ляскання кулеметів. Сидів і читав бадьорий роман Джека Лондона "Син Сонця".
Хтось задзвонив. Я пішов в прихожу відчинити двері, але дзвоник нетерпляче диркнув знову. В дверях стояв юнак, у якого ледве-ледве чорніло над губою. Він був в набридлій рудій вояцькій шинелі, з великим пакетом в руках.
— Добридень! — почув я наче знайомий голос.
Але в прихожій було поночі й я спочатку не пізнав свого гостя. Тільки, як він вступив до кабінету, я невільно скрикнув від несподіванки:
— То це ви, Ярославе? Живий і цілий? Та про вас же всі говорили, що ви полягли під тими злощасними Крутами!..
Він усміхнувся своїми великими, лагідними очима і тільки махнув рукою:
— Аж до сьогодні живий і навіть не поранений. Я тільки вчора добрався до Києва, а це прийшов до вас з доручення Макса. Він прохав мене... власне — не мене, а мого тата передати вам цього листа й ці матеріали.
Я засипав хлопця питаннями про мого молодого друга, про якого знайомі вже говорили, що він "загинув безвісти". Але Ярко мене припинив:
— Даруйте мені, я не можу затриматись у вас ані одної хвилинки. Я маю відходити вкупі з нашім військом. А тепер я був дома. Саме обстрілюють наш район; я побоявся, що наш дім розіб’ють, а тоді могли би загинути й ці записки, й лист, якого Максим просив передати вам неодмінно, та хотілося й попрощатись з Вами. Отож я вискочив на одну хвилинку й дав слово татові, що повернуся негайно, бо наші вже підходять до Сінного базару. Я не можу спізнитись... Про побратима ж скажу тільки, що він живий, був зранений, але так само викрутився від смерті. Де він тепер,— не знаю: нас розлучили й я пробрався на Київ, а він подавсь на Захід. Бувайте здорові. Ми з ним до вас прийдемо потім, коли, звичайно, нас не повбивають.
Він додав останні слова цілком спокійно, а очі його знов усміхнулись.
— Сердечно дякую. Але мушу вас вилаяти, що ви з-за цього не бережете свого життя, бігаючи по вулицях.
— Та я вже звик до стрілянини. До того ж, ми — фаталісти...— кинув юнак, вже спускаючись з сходів.— Хай живе!..
Я повернувся до покою й поглянув у вікно: Скибенко біг порожнею вулицею, не спиняючись при вибухах. На розі він оглянувся й одсалютовав мені рукою.
Хороший, відважний хлопець!..
Після цієї візити неначе в моєму покою, де зо всіх кутків вилазили сірі, важкі тіні безнадійності, враз посвітлішало. Заграла душа, мов теплий чистий вітрець вигнав чадне повітря й освіжив голову.
— Ні, Ненько Україно! — промовив я вголос сам до себе.— Маючи таких дітей, ти ще житимеш!
Тоді я забрав листа і зшитки, заліз в самий далекий і безпечний куток в опочивальні й почав читати.
Поки вистачило свічок,— я не чув, чи гукали гармати, чи гавкав кулемет, чи стогнали шрапнелі. Я слухав щире оповідання мого любого, молодого друга, якого носила доля по всьому широкому світі. І, тільки скінчивши всі чотири зшитки, я прочитав цього листа.
"Любий і Високоповажаний В’ячеславе В’ячеславовичу!
Завтра увечері з Бойовим Куренем я й побратим Ярко маємо виїхати в напрямі Бахмачу. Маємо там зустрінути більшовицькі авангарди, що йдуть на Київ. Ми знаємо, що їхня сила мізерна, але ж знаємо й те, що їхній шал безмежний. Отже, при повній певності, що буде кепсько їм, а не нам, у мене чогось росте таке передчуття, ніби я вже більше не побачусь з Вами. Я знаю напевне, що Ви скажете: — "Не козацька річ надавати ваги передчуттям!" — але я пишу Вам про це тільки на те, щоб пояснити причину мого листа й мого великого прохання, яке Ви, коли визнаєте слушним, при нагоді не відмовитесь виконати.