Чого я за цей час не бачив? Чого тільки не спробував та не пережив? Як я змінився й фізично й духовно!..
Хіба це я — той цибатий бурсак, Максим Крушенко, що співав у Полтаві півневим голосом; якого два з половиною роки тому навчала мамуся: "Застебнись добренько, щоб не застудився; дивись на пішоходи, щоб не замочив ніжок; на п’ятачок та купи на снідання пиріжок з м’ясом, а не купуй тістечок" і т. д.
Все це,— як сон, і навіть не ясний, неначе я його бачив теж два з половиною роки перед цим...
А поглянути на мене тоді й тепер! Сіра "блуза" остогидлого сукна "моренго"; завжди короткі штани, бо я з них виростав через два дні після того, як їх було мені пошито; пас з бляхою мало не під пахвами; чобітки з рудими халявами; в атраментових плямах руки; повні кишені всякого скарбу: ножик, гумка, пера, ґудзики, шматочки акварелей, всякі записні книжки, неодмінно — календар "Товариш", дорожній каламарчик, якого я чомусь конче щодня брав до кишені, сурдинка до скрипки; шматок гребінця й усяке інше сміття, поверх якого — яблуко чи шматочок солодкого пиріжка, що дала мамуня на снідання...
А тепер, коли я дивлюся на себе в люстро,— я бачу вже не якогось жовтодзьобого хлопчину, а "молодого чоловіка" більш подібного на звичайного англійця, як на українського парубка...
А коли заглянути в душу, в голову!.. Яка незмірима різниця! Часами, як заплющиш очі, то в уяві наче пробігає "фільма на десятки тисяч кілометрів": різні люди, різна природа. Правда, я за цей час регулярно не вчився. Але ж, коли я подумаю, скільки я перечитав книжок, скільки побачив на власні очі, скільки доброго й розумного почув від людей, а особливо від таких хороших, як містер Патрик, д-р Зуараб, Барильченко, а раніш — Старушок, Кость Іванович, Іоганн Карлович, Кобець, тощо; коли згадати, що я майже вільно володію двома мовами,— то я починаю думати, що цей час дав мені мабуть не менше, як дала б і школа. У всякім разі, коли я іноді порівнюю себе з ким іншим мого віку, то я собі дозволяю думати, що й я не дуже дурніший за них. Ну, а ось надходить осінь, почну ходити до університету й може надолужу те, що прогаяв за своїми мандрівками. Міг же Джек Лондон за два роки перейти всю університетську науку. Я, розуміється,— не Джек Лондон, але теж не буду бити байдаків, а засяду за книжку...
І от, оглянешся от так, і видається, що наче все так добре, що ліпшого нема чого й бажати... А тим часом... чогось мені так сумно, сумно... Чого ж ти плачеш, мій Чмелику?..
— — —
Новий Рік я зустрічав у Барильченка.
Спочатку ми хотіли кудись піти, між іншим, я умовляв поїхати до "Black Harry", щоб привітати й Глоба, а потім ми вирішили не ходити нікуди, а провести цей вечір вдвох.
Увесь час балакали ми про нашу стару Європу, про страхіття війни, про будучі перспективи, про нашу милу Україну... І з цього почалась у нас незвичайна, важлива розмова.
Барильченко нещодавно одібрав листа з Лондона від свого друга, емігранта в Англії, що має зносини з нашими ж таки людьми з Російської України, які живуть в Німеччині й працюють в "Союзі визволення України".
З того листа ми довідались, що Союз засновано ще 4-го серпня у Львові, потім, коли москалі вдерлися в Галичину, управа Союзу перебралася до Відня. Союз поставив своїм завданням в цей час всесвітньої війни, а — виходить — і в час всяких можливостей переводити роботу, що тільки буде потрібною для того, щоб допоминатись права на самостійне існування Української Держави. Союз вважає, що наша держава може існувати, бути вільною й незалежною тільки в тім разі, коли буде розбито Московщину. Отже навіть, якби Україні на перший час довелося піддатись під владу Австрії чи Німеччини, то й то б було далеко ліпше, бо ці культурні держави дадуть наді змогу мати свої школи, позаводять, як було й в Галичині, нашу мову в уряді, в суді й т. д. Одне слово, дадуть змогу вільно існувати українцям і не будуть нас катувати та карати за те, що ми хочемо бути лише тим, чим ми народились.
Союз заснував скрізь закордоном свої відділи, які по всьому світі працюють над тим, щоб якнайширше розпросторити відомості про Україну, показати всім іншим людям, як знущалася 250 років над нами Москва, й чого ми хочемо. Союз не спиняється перед тим, що всемірно треба допомагати німцям та австріякам в їхній боротьбі з Москвою, бо вважає єдиним засобом успіху нашої справи — повний розгром Росії. А на початку листопада він послав своїх членів прохати помочі Україні у болгар та турків.
Люди, що стоять на чолі цієї організації, настільки певні в своїй роботі й настільки вони енергійні та здібні, що німці їм вірять і обіцяють позичити на потреби їхньої праці грошей, з тим, щоб ті борги повернула потім Німеччині вільна Українська Держава...
Ще в тім листі повідомляється, що Союз звертає велику увагу на те, щоб сприяти поширенню національної свідомості поміж тих наших людей, що потрапили в полон і сидять тепер в Німеччині та Австрії.
Лист кінчається тим, що всі наші люди, які живуть чи перебувають за кордоном,— всі допомагають святій праці Союзу, але ж на самій Україні наші люди майже нічого не знають про діяльність закордонну й здебільшого осуджують цих працівників, бо вважають їх мрійниками, що поставили собі занадто великі й нездійснимі завдання. А тим часом, поки щось виграється на нашу користь, наші бояться, що москалі з помсти за поміч українських емігрантів німцям, будуть ще більше душити наших людей на Вкраїні. Отже, Союз вживає всяких заходів, щоб повідомити українців про стан цієї справи, хоче впорядкувати зв’язок, щоб бути в постійних зносинах з нашими людьми на Вкраїні. Тим часом людей мало, а таких, щоб були до того здібні, ще менше...
Після цього листа в мене наче розвиднилось в голові! Я ніколи й помислити собі про все це не міг! Та невже ж таки, й справді, діло підходить до того, що мій нещасний рідний край напередодні волі?..
— Ну, й що ж тепер робити? — розгублено спитався я.
— Що робити? — протяг Барильченко,— Я вже все обміркував. Я поїду... І буду робити, що буде там треба...
— Послухайте, друже Назаре,— промовив я.— Це ви говорите не діло. Я ж бо вас спитав: що нам обом робити? Навіщо ж ви все мені розповідали, коли я зостануся в цей час тут?! Невже б і я не міг бути корисним хоч на щось?