— То кавказці імітували свої військові забави.
Я тільки всміхнувся, бо подумав, що, якби в руках Папаянца опинився в той момент не тупий столовий ніж, а справжній кинджал, то "імітація" вийшла б така, що довелося б зазнайомитися й з сіднейською поліцією.
— А ви помітили,— спитав мене Барильченко, коли вийшла пані Вопалкова,— що, поки вони лаялись не дуже сердито, то говорили по своєму, а як розпалились,— враз перейшли на московську лайку?
— Помітив,— відповів я.— Ну, то що?
— А те,— сміючись, промовив він,— що всі народи з Росії, неминуче потрібують московської мови для того, щоб зо смаком вилаятись. З цього боку московська культура вище за всі інші!
Я щиро сміявся, бо не мав поводу сперечатись.
Ми ще довго сиділи з Барильченком, а він розповідав мені про свою літературну роботу — "Соціальні дива Австралії", яку вже кінчає. З того, що він розповідав, видко, що це буде незвичайно цікава річ. Бо, й справді, мабуть ніде в світі не ведеться так добре робітникам, як тут; а наш робочий люд це повинен знати!..
— — —
Знову мушу згадати про мою малу приятельку. Сьогодні вона наштовхнула мене на такі думки, що мені раніш ніколи не приходили до голови. А було це так.
Вчора повернувся з мандрів наш кіт Бодрик. Десь він тинявся, як справжній заброда, або, як каже Ружичка — "тулак", майже два дні. Прийшов брудний, задрипаний, голодний, з передряпаним носом. Однак Руженка, незважаючи на такий непоказний вигляд свого мазунчика, вхопила його на руки, почала цілувати й навчати: "не стрімляй, Бодрику, носа до чужого проса!",— як колись навчав я її.
— Не займай того тулака,— говорила їй пані Їтка,— він брудний і мабуть понаносив бліх, які тебе й кусатимуть вночі.
Ружа з жалістю відіпхнула кота й почала звичайну розмову:
— А де він набрав бліх? А чого блохи кусаються? А нащо блохи взагалі? і т. д.
На перші два питання їй відповіла пані Вопалкова, а на третє сказала — "не знаю"! Але ж для Ружички не може бути відповіді "не знаю". Тоді вона підбігла до мене, поклала, як завше, свої пухкі рученята мені на плечі й почала допитувати "стричка". Я подумав і відповів:
— А блохи для того, щоб люди не забували, що треба завше бути чистими, бо від бруду люди й інші живі істоти хворіють.
Моя відповідь зацікавила й пана Богуша.
— А знаєте,— сказав він,— може це, й справді, так. Але ж нащо тоді існують в природі такі створіння, як, наприклад, комарі чи москіти?
Ми обоє замислились, а потім я знов надумав:
— А чи не на те, щоб людина не жила в нездорових, низьких, болотяних місцевостях, а вибирала б собі житло на горах, де добре повітря?
Я не знаю, чи це так, чи ні, але ж це навіває мені думки про те, що в природі все, навіть всяке плюгавство, навіть все те, що нам огидне й шкодливе,— має якесь своє розумне призначення...
І дивно, що подібні думки не приходили мені раніш, а тепер через оте Руженчине — "а, що, коли б?" та "чому?", "навіщо?",— я сам мушу більше й більше міркувати над звичайними, буденними речами, що постійно мене оточують. І, коли думаєш про всі оті дрібнички, яких раніш просто не помічав навколо себе,— то намагаєшся зрозуміти сенс їхнього існування, придивляєшся до їхніх властивостей, помічаєш їхнє місце поміж іншими й т. д., тобто взагалі стаєш уважнішим до всяких світових речей, робиш ті чи інші спостереження...
— — —
Ах! Який я щасливий!..
(Чи не комедія? — Замість написати — "який я радий", я написав цілком по-англійському, англійський зворот! Ох, одвикаю і я думати по своєму!)...
Так от, маю радість: вчора приїхав до Сиднею мій любий, милий, напіврідний містер Патрик.
Але він якось змінився, наче постарів, а в блакитних, ясних його очах наче притаївся сум... Та й не диво: стільки він мав неприємностей, стільки пережив різних турбот. Увесь час згадує нещасного Давида, від батьків якого одібрав листа, повного докорів та підозрінь, що він не доглянув їхньої дитини. Йому це страшенно болить, бо ж я й сам добре знаю, що він доглядав колегу, як рідного сина. Але він розуміє, що з одчаю та горя люди завжди стають несправедливими. Це,— каже він,— аксіома; через те, коли бачиш, що людина розумна й добра раптом стає несправедливою,— ніколи не слід на неї ображатись, а треба довідатись, чи немає в неї якогось тяжкого горя на серці. Горе здебільшого псує душу людини, а інші люди, ображені несправедливістю, ще дужче дратують серце того, вже й так нещасного, чоловіка...
В Японії містер Патрик дуже занудився, але не хотів відтіль їхати, поки не довідався, що його справоздання дійшли до Смоленського.
Але, який же це добрий чоловік! Він не забув і про мене! Знаючи з моїх листів, що я згубив всяку надію одібрати якусь звістку з дому, він доручив тому посланцеві, що віз його листи (один з вояків, що везли якісь військові приладдя до Росії), щоб той дав по київських українських газетах оповістку, що, мовляв, Максим Крушенко просить своїх приятелів написати йому й передати листи по такій-то адресі. Виявилось, що українських газет нема жодних, бо московська влада всі наші видання заборонила з перших днів війни. Однак той чоловік догадався й подав оповістку в київську російську газету, а її прочитали В’ячеслав В’ячеславович та Олекса Іванович. Останній — не диво: він завжди читає все, що є в газеті. І от, я маю картку від Олекси Івановича та листа від Старушка.
* * *
"Дорогой Макс!
Не знаю, дойдет ли к тебе эта открытка, но делаю пробу. Коротко тебе скажу: переживаем большие испытания, но надеемся на благополучный конец. Мы живы, хотя сильно измучились. А я лично страшно утомлен: приходится, брат, работать за троих, отсутствующих.
Харитина постарела, прихварывает. Квартирант твой ушел на фронт, остались его жена и дети. Самзнай охромел: говорят, его кто-то сильно ударил по ногам.
Полтава заметно изменилась, но не в лучшую сторону. Очень хотелось бы знать, где ты теперь и все ли у тебя благополучно? Последнее твое письмо было из Кохигамы.
Целуем и обнимаем тебя я и Н. Твой А. К."
Я незвичайно був здивований, прочитавши цю картку: спочатку навіть не міг зрозуміти, як це Ол. Іванович пише до мене по-московському? Але, прочитавши листа В’яч. В’яч., зрозумів все. Це — історичний лист і через те лишаю його без перекладу. Виходить, українець не має права навіть написати рідною мовою поштової картки!..