Часами наш потяг вривався в такі місця, що зі сходу ми бачили великі озера. Це — затоки океану, які зв’язані з ним вузькими протоками. Найбільше з цих озер вже близько від Сіднея. Зветься воно, здається, Брокен-Бей, а в нього впадає річка. Потяг пробігає кілька таких заток і нарешті біжить мостом над річкою.
Друга річка — Параметту впадає вже в самий Сіднейський порт — порт Джексон, від якого відходять довгі затоки в саме місто.
Ну, Сідней, це вже — не Брісбен! Середина столиці (City) просто розкішна. Величезні будинки чудової архітектури, красні вулиці, розкішні, величезні магазини, шиковні кафе, сила народу, жвавий рух. Одне слово, справжня столиця, тільки може не така ідеально чиста, як, наприклад, Монахин, якого я все-таки не можу забути.
Сіднейці дуже пишаються своїм портом й кажуть, що це найбільший порт в світі. Не знаю, може то й свята правда, але ж я чомусь невільно згадую марсельське прислів’я: "Коли б Париж мав Канеб’єр, то Париж був би маленьким Марселем!" Однак, правду кажучи, порт, дійсно, колосальний, а погляд на безкрає море — чарівний. Але ж мені не менше подобаються й ті морські затоки, що заходять аж у саме місто. Тепер моє помешкання близько біля одної з цих заток і я навіть з свого вікна поміж деревами можу бачити, як по воді пробігають всякі суденця, що увечері, коли смеркне, виблискують різнобарвними вогниками.
За піскуватими пригорками, що від широкого моря відділяються лише вузькою протокою, за так званими "Головами" ховаються знамениті купельові місця (пляж), де знаменито купатися під час морського прибою.
Але нема чого в подробицях записувати положення й красоти Сіднея: все ж одно, я тут маю прожити довший час, що дасть мені змогу зазнайомитися з ним може ще краще, як з Монахином.
Година стоїть розкішна. Не дурно ж місцеві люди кажуть, що тут "геніальне підсоння". Зимові дощі вже минули; все цвіте, теплина літня, небо блакитне й прозоре, в парках повно людей. А в неділю на головних вулицях не можна розминутись: здається, що рішучо все місто висипало на вулицю. Бачив віча та походи, що тут впорядковує так звана "армія спасення" чи "порятунку", яка складається найбільше з жінок, і з таких — додав Свенсен,— що нехай рятують нас всі сили небесні! Справді, й у мене таке враження, що в тій армії моя київська тьотя була б саме до речі! Члени цього товариства працюють завзято, особливо в неділю, але ніхто не хоче мені серйозно пояснити, чого вони, власне, хочуть, чого й як допоминаються, кого й від чого "спасають"?
Люди тут дуже прості, якісь безпосередні, зовсім не подібні до тих англійців, яких я зустрічав на пароплавах та по тропічних портах. Взагалі, як казав і Кобець і як каже тепер Барильченко, це — країна справжнього демократизму, де немає "ні пана, ні хама", а всі більш-менш рівні.
В Сіднеї ми спинилися в одній з найкращих гостиниць "Австралія". Все тут впоряджено якнайкраще, вигоди такі, що все тобі є, чого тільки заманеться, а їжа — виняткова. Дарма, що ми вже позвикали до самих хитрих та смачних страв на пароплавах океанських, але ж тут не тільки не спасують, а може ще заткнуть за пояс пароплавних "коків". Між іншим, є тут одна така страва, що мабуть ніде на світі не можна знайти подібної: "fruit-Salad". Це — всякі найкращі овочі: банани, ананаси, гренаділи, пасіфльори, померанці, солодка цитрина, диня й усякі інші помішано докупи й перелито, та ще й зверху залито холодною сметанкою. Ну, проти цього "салату" не встоїть ніяка віденська кава. Я прожив в "Австралії" вісім днів й кожного дня, а часом — то й двічі на день пожирав "fruit-Salad" так, що вже в останні дні кельнер подавав його мені, навіть не запитуючи, чи я хочу...
Перше, що я зробив, приїхавши,— пішов шукати пана Дувана, дякуючи якому я так легко міг дістатись до Австралії. Там мене прийняли дуже тепло й ласкаво, незвичайно цікавились всім, що я розповідав про Японію, родину Сурукчі, тужили за смертю Давида, хоча його ніколи й не бачили, й просили, щоб я приходив до них по неділях.
Всі Дувани — й пан, і пані, й їхня донька Ноемі — чисті англійці, а живуть в прекрасній невеличкій віллі, теж біля морської затоки.
Потім я почав розшукувати пана Назара Барильченка, до якого я мав листа від Кобця. Але ж тут мене спіткала перша прикрість в Сиднею: Барильченкова господиня всилу роз’яснила мені, що він, хоча й, справді, живе тут, але ж буває на своїй квартирі лише з півдня суботи до ранку понеділка, бо десь працює поза Сіднеєм, куди два дні перед тим виїхав. Можна з ним говорити по телефону до тієї фабрики, де він робить, бо тут скрізь є телефон, але ж я не міг второпати, як це зробити.
Тільки тоді я пішов на пошту. Я навмисне не йшов одразу, бо мені надсилу кортіло довідатись, що мені пишуть з Монахина, з дому і т. д., і я з метою "дисциплінувати свою волю", ухвалив, що мушу побороти нетерплячку. А тим часом я знайшов тут чималу кореспонденцію: самих листів від Гільдхен, рахуючи й картки,— 16! А всіх інших!.. І — може це й дико — але я ухвалив знову, що буду читати кожного дня тільки по одному листу кожного автора. Єдино — для моєї любої монахинської кореспондентки роблю виняток: буду щодня розпечатувати один лист і на додачу "одбиратиму" одну картку! — так вирішив я. Признатися, думав, що й не витримаю, аж виходить, що можу. І от, протягом одинадцяти днів я маю щоденну пошту від Гільди! Я розложив всі листи по черзі, один за одним, відповідно до штемпелів на конвертах. Завтра мені "прийде" її останній лист! А чи прийде ж ще хоч один? Кажуть, що з Німеччиною не буде жодних зносин, а з Росії пошта хіба що через Сибір та Японію буде доходити сюди. Може бути, що тепер на весь час війни я буду відрізаний від Європи. Однак я не трачу надії й посилаю звідціль поштові картки: може колись дійдуть по адресах.
Крім листів одібрав дві паки "Ради" та українські книжки: Амічиса — "Батьки та діти", Єжа — "Вдосвіта" й "Мої театральні згадки" — Садовського. Все це послав Ярко з Києва. А любий В’ячеслав В’ячеславович прислав свою фотографію з таким чулим і сердечним написом:
"...На вас, завзяті юнаки, мої найкращії надії"...