Дивний вплив на мене мають мої записки. Я вже це помічав кілька разів. Буває, так тяжко на душі, так все і ходить всередині, як сідаєш писати,— але, тільки надряпав кілька рядків,— вже спокійніше на серці, світлішає в голові, рівніше йде думка й починаєш міркувати по-людському. Неначе поговорив з кимсь рідним...
Власне, й зараз. Містер Філіас Фоґ на моєму місці безперечно сказав би, що це — лише "неприємність". Звичайно — "не англійський містер", а — "полтавський парубок" — Максим Крушенко повинен сказати: "чортова прикрість"!..— але ж мусить, як і містер Фоґ, покрутити головою й найти собі якусь раду.
А поки що слід записати, як було.
Приїхали ми до Нагасакі увечері й до самого ранку нас не випускали на беріг. Нудний медичний огляд, перевірка пасів, розгляд речей, причому за деякі пам’ятки з дороги з мене зідрали, як з рідного батька.
Все це тяглося довго й неможливо нудно, бо так хотілося якнайшвидше вийти на землю та ще таку, про яку начулися всякого дива.
Отже, мусили переночувати на "Гамбурзі", а коли прокинулись,— то перша радість "в стороні Вранішнього Сонця" була та, що вранці жодного сонця ми не побачили, бо тюжив такий дощ, що й світу Божого не було видко. І до цього моменту він торохтить, аж надсідається, то притихаючи трохи, то знову припускаючи, як запроданий.
Ми пішли пішки до готелю, хоча на нас напало безліч рикш, чи дженерикш, як їх тут називають. Врешті я здав одному, що був у величезному брилі, який закривав його аж до поясу, мої речі, й він полетів поперед нас так, що ми мусили мало не бігти за ним підтюпцем.
Позаяк "курумайя" попереду нас запитав, до якого готелю ("ядоя") ми хочемо: чи до європейського, чи до їхнього,— то я сказав везти до японського, бо європейських я вже надивився, та й нам вже казали, що японські далеко дешевші. Він і привів нас до такого готелю, що якби я мав можливість, то втік би через годину.
Ну, та вже я давно ухвалив не "соватись в чужому монастирі з своїми статутами". Але річ цікава.
Насамперед у прихожій нас зустрів сам пан хазяїн, який сидів поперед хати на рогожці й безустанно кивав головою, наче вона в нього на якійсь пружинці. Всилу ми допиталися по-англійському, чи є мала кімната, а коли нам відповіли, що всі — однакові, то я віддав речі, а не встиг поглянути на кімнату, бо було дуже мало часу до відходу потягу на Йокогаму, й нам треба було поснідати. Отже, ми пішли тут-же за два кроки до європейської ресторації. Їли там несолену рибу й пили правдивий японський гіркий чай з якимись кумедними на смак рисовими солодкими пиріжками. В ресторації чисто, а кельнери все усміхаються й ходять так тихо, як тіні. Коли слуга не тямить, чого ви від нього хочете, то показує листок (меню), а ви, прочитавши англійську назву, показуєте йому пальцем її, або лише число, під яким стоїть страва. За хвилину вже вона у вас, на столі.
Але за іншими столиками ми бачили й японців, що їли свій рис не виделкою, а паличками. Це — справжній фокус... Треба буде навчитись і собі, бо дома можна буде одним цим заробляти гроші.
По сніданку ми негайно подалися на двірець, де знову нас незвичайно ласкаво й привітно зустрічали й все ґречне поясняли.
Там ми щиро й сердечно попрощалися й з любим, розумним і благородним містером О’Фонелем, і з милим моїм колегою — Давидом Заславером.
Вони повлазили до вагона; розуміється, не такого, як скрізь (з лавками вподовж всього возу, куди треба сідати з ногами), й подалися собі до Йокогами, біля якої живе дядя Давида. А я поки що зостався в Нагасакі.
З великими труднаціями відшукав я пошту й тут поштові урядовці з тисячею усмішок, незвичайно ласкавих і привітних, заявили мені, що жодної кореспонденції про мене нема. Я добивався до всіх і по-англійському, й по-німецькому: ні листа, ні телеграми, ні грошей — рівно нічого.
Спочатку я не міг пойняти тому віри. Потім я почав думати, що мене всі забули в ріднім краю. Але ж тепер прихожу до висновку, що трапилось якесь непорозуміння. Не може ж бути, щоб листи з різних кінців світа: з Монахина, з Полтави, з Вороніжа, з Києва й, нарешті, не знать звідкіль писав мені Кобець,— всі до одного загинули! Вони ж йшли різними шляхами: з України — залізницею через Сибіряку; з Німеччини — морем, а телеграми — кабелями. Нехай ті, що йшли морем, мене не наздогнали, але ж телеграми; але ж через Сибір?
Хіба не казав містер Скотт, що від Петербургу до Владивостока лише 16 днів їзди? А я ж їхав од Європи сюди 30 день... Та ще по Європі блукав сім!
Принаймні Гільдхен,— вона ж, безумовно, писала з другого дня. Не дурно ж вона телеграфувала в Шанхай: "Geschrieben, Schreibe".
Але ж, в чім непорозуміння? Вони ж всі знали, що я приїду до Нагасакі; вони ж знали це, бо я їм всім про те говорив...
І коли я, повен цих сумних і тривожних думок, ходив біля пошти, не знаючи, що й казати,— знову почався дощ.
Мокрий, як хлющ, я дібрався назад до свого "ядоя", зблудивши, звичайно, по дорозі,— а тепер сиджу — не тільки на рисовій рогожці, а й "на бобах". Маю в кишені 35 франків, тобто на тутешні гроші — коло 13 ієн. За помешкання 1 ієну, за обід, після якого я цілком голодний — півтори, та ще дрібних видатків хоч на 2 ієни в день,— то буде приблизно — по 4,5 ієни щоденно, а разом вистачить ще на завтрашній день. А далі?..
Очевидно треба щось продавати. Але, що? Ну, годинник, туристичний зодяг, куфер нарешті... Дадуть 20, ну — 30 ієн, ну, хай — 50. Буде ще на 10 день. А як і за цей час не прийде пошта та гроші? Що тоді? Перстень Гільди, мамин ланцюжок? Ну, вже ні! Це було-б те саме, коли б Харитина надумала продати свого дукача. Краще помру з голоду...
Але ж, ні! Цього не станеться. Хіба я не козак,— як сказав би В’ячеслав В’ячеславович?!
Ясно одне: треба не гаяти часу й враз шукати порятунку. Але, як? Рішучо — жодної знайомої душі. Ні до кого не маю рекомендаційного листа, не знаю жадно адреси. Поки що напишу листа до колеги: нехай щось позиче, принаймні якихсь сто, двісті ієн. Прийдуть гроші — віддам. Не прийдуть — дам листи до Старушка. Повірить же мені Давид...
Це раз.
Але ж на позичені не проживеш. Мушу шукати праці. Я згоден на все, бо я ж мабуть дужчий за трьох японців. Одного ні за що не зроблю, хоч би й довелося здихати: не буду "курумаєм". Ліпше здохнути з голоду, ніж дозволити, щоб на тобі хтось їздив, а особливо, як ще містер Скотт.