Ні дядю, ви можете думати, що хочете, але цього не смієте говорити! Мій тато розумний і добрий; а ви...
Е, та вже все одно! Краще я буду сам-саміський, ніж жити з такими рідними. Як подумаю, що може мені й справді доведеться жити у дяді цілу зиму, то аж тремчу. Ну, та ще нічого не знати. Певніше всього, що цього не станеться. Я вірю, що мамуня швидко повернеться: вона снилась мені цю ніч, така ласкава, весела й так ніжно мене цілувала, й ми з нею ходили по саду. Вона тільки що почала оповідати мені про Москву, коли це з-за старого горіха, що стоїть коло альтанки, на нас плигнув, як пес, Афонька. Я злякався й прокинувся...
Така шкода!..
* * *
Харитина умовляє мене, щоб я відпочив від писання та читання.
— Всі хлопці, як хлопці,— а ти сидиш за столом, мов старий дяк!
А чому дяки повинні сидіти за столом,— вона й сама не знає. Отже, щоб вона не бубоніла без причини, я піду на річку. Може ще й риби впіймаю. Тепер ми повинні жити так, щоб менше витрачати грошей. Отже виходить, що коли вловлю риби, то завтра не треба тратити на базар.
Гей, Самзнаю! Ану, вставай!..
— — —
Сьогодні цікавий день. Я дуже добре зробив, що послухав Харитини й пішов на річку. Мені не хотілося спинятись біля купалень та мостів і я подався далі за двірець, аж туди до Нижніх Млинів. Вже далеко за двірцем я побачив чоловіка, що сидів на човнику під вербою й надив рибу. Я одразу пізнав човен Іоганна Карловича — "Лорелею". Ні в кого на все місто нема так гарно помальованого човна в чорний, білий та червоний кольори, як у нашого Шульца.
— Здрастуйте, Іоганне Карловичу,— привітався я, коли підійшов до човна,— щасливого лову!
Він повернув до мене своє поважне лице й, по своїй звичці поглядаючи поверх окулярів, протяжно промовив тільки одне слово:
— Та-а-г!
Через це "Таг", що нагадує вороняче крякання, вся семінарія прозиває його "Граком", хоча він русявий й з рудою борідкою.
Я спинився коло нього, а Самзнай поліз у воду й почав ловити жаб.
Шульц знову повернувся до мене й промовив:
— Пошему ті ходіш з собаком? Он тебє ловіл ріб? — і дуже весело засміявся.
— Ні, він ловить тільки жаб,— відповів я.
— Ні ріб, ні жаб он не пойміл!
Ми почали розмовляти. Спочатку мені було смішно, але ж потім якось пішло краще. Я також розпустив свої вудки й ми почали надити вкупі.
Ми неначе одразу подружились. А це досить дивно, бо Шульц мене власне й не знав: він навчає тільки в третій класі й німецька мова — необов’язкова. Так що в його класі завше буває мало учнів — всього 12–13. Я сказав йому, що тато мені радив, щоб я теж ходив на уроки німецької мови, бо треба знати нові мови.
— Знати не треба,— відповів Іоганн Карлович.— Мови треба вміти!
— Як то так? — не зрозумів я.
— О, ja! В Росії каждий всьо знаєт, а нікоторий нічого не умєєт. То не вашно, што ті снаєш: "Der Tisch steht in der Mitte", а важно знать: "Wo steht der Tisch?" Або "Warum steht der Tisch in der Mitte?"
Я попросив його пояснити, що він говорить, і він мені розказав, що не те треба знати, що "стіл стоїть посеред хати", бо це знається само собою,— а "де стіл стоїть?" Або: "нащо він стоїть серед хати?" Я попросив його написати ті вирази по-німецькому й він записав мені так, як я це переписав.
Потім він сказав, що навчитись мови не можна в семінарії на уроках, а вчитись треба з розмов та з читання.
Шульц потім оповідав мені багато цікавого про всяких риб, що водяться в наших річках. Особливо цікаво мені здалося, як він сказав, що короп — то свиня між рибами, бо він живе в болоті й найбільш любить каламутну воду. А найбільш шляхетна риба — пструг, або форель, бо вона може жити тільки в цілком свіжий, чистій воді й завжди пливе проти течії. На жаль, у Ворсклі її не буває. Шульц каже, що наші річки взагалі не такі чисті, бистрі й прозорі, як в Німеччині. Особливо гарна там річка Ізар, прозора і зелена, як скло. На цій річці стоїть Мюнхен, найкраще місто в Германії. Це рідне місто Іоганна Карловича. Він довго мені оповідав про нього, та тільки я дуже багато не розібрав, бо він почав говорити цілком по-німецькому. Але мені здається, що він любить свій Мюнхен ще більш, як я свою Полтаву.
Вечір був тихий-тихий. З заходу почали надходити синюваті хмарки, такі, як тато по них вгадував, що на другий день буде дощ. Почала викидатись велика риба. У мене зачепилося було щось таке велике, що я не вдержав вудки й мало не впав з човна. Так і попливла моя вудка.
Іоганн Карлович думав, що то був сом. Але ж у мене зосталося ще дві й я наловив чимало бубирів та дві плітки. Шульц піймав окуня, шість пліток і маленького сомика.
Коли вже почало темніти, ми поїхали човном до купальні. Ах, як було гарно! Тільки нас смішив і лякав Самзнай. Він рішуче не хотів сідати в човні, бо там нахлюпалось води, а через те увесь час п’явся на облавок, намагаючись стати всіма чотирма ногами в одній лінії по облавку. Від того "Лорелея" все дужче нахилялась набік. Тоді я пхнув Самзная у воду. Він спочатку з сердитим виразом плив за нами, а потім повернув до берега, викачався на піску й весело біг понад водою, аж поки ми не приїхали до купалень.
Я згадав, що татусь часами бувало каже, коли хтось почував себе незручно: — "Почуває себе, як собака в човні." Це правда: Самзнаєві було в човні дуже незручно, хоча він і не боїться води...
Ми попрощались дуже по-приятельському; Іоганн Карлович подав мені руку й сказав:
— "Ауфвідерзейн!" Приходіл завтра.
Я пообіцяв, що прийду. Він дуже цікавий, й зовсім не такий смішний, як у семінарії, де всі з нього глузують і співають йому:
"Німець, перець, ковбаса,
Купив шкапу без хвоста..."
А які в нього чудові боти! Я ще таких ніколи не бачив: жовті, з товстющими підошвами й підбиті знизу гвіздками з великими головками. Він ніколи в них не підсковзнеться й в таких,— каже він,— ходять в Німеччині та в Тіролі по горах та на полювання. Вони нітрохи не пропускають води.
Коли я буду сам заробляти гроші, неодмінно куплю й собі такі. Їх називають "туристичними"!..
— — —
Вчора й позавчора нічого не писав до своїх записок. Щодня вертався дуже втомлений з річки. Ми з Іоганном Карловичем дуже подружили й він вчить мене гребти. У неділю поїдемо аж до Сем’янівки: це довга дорога й я буду сам гребти... Тільки чи попроходять пухирі на долонях?!