От, такі-то наші українці!
Мабуть це був один з тих козаків, що турки продавали їх в неволю по всьому світі!
Я, жартуючи кажу колезі Давидові, що той чоловік, певне, читав книжку Є. Чикаленка — "Сад"!
Ну, припиню писати: заграло сонце й ліворуч розтопленим сріблом блищать верхів’я Монблану. Кажуть, його видко дуже не часто, а тому всі пасажири дивляться на цей найбільший шпиль швейцарських гір. Треба дивиться й собі!..
— — —
Ні, нам рішучо не щастить в Швейцарії!
Мали сю ніч таку халепу, що ледве вискочили. Але почну з прикрості, що трапилась мені ще в "Уші", біля Лозанни.
Насамперед: мене не вразила й Лозанна. Місто, правда, досить мальовниче, особливо, коли дивитись від університету вниз на провалля, де розкинулись будинки та масивний віадук; або, коли поглянути на розкішне Женевське озеро. В самому ж місті якось нема нічого такого, щоб вбирало в себе очі. Може ми не добре роздивились, бо, властиво, тільки об’їхали місто трамваєм та дуже небагато походили пішки. А потім, просто з двірця довгим фунікулером (канатна електрична дорога, далеко довша, як Михайлівська у Києві) спустилися з досить крутої гори в долину, в манісіньке містечко "Уші".
Тут, в невеликому парку, біля самого Лемана ми чекали пароплава. Обіч понад берегом сиділа ціла низка перекупок з померанцями та квітками. Навіщось вони майже всі переплутали свої кошики довгою мотузкою.
Але, на жаль, я взнав про те занадто пізно! Коли ми були біля берега, я оглянувся назад і зненацька побачив не кого іншого, як свого любого Самзная! Ну, чисто такий же чорний пойнтер, з білими лапами й білою грудниною біг обіч за якимсь паном. Мене це так вразило несподіваністю, що я цілком забув, де я, й невільно кинувся бігти до собаки та й подався поміж перекупками. Ну, звичайно, зачепився ногою за мотузку й розтягся на всю доріжку. Всі ті коші полетіли на землю, перекупки посхоплювались, зчинили страшенний ґвалт і кинулись до мене. А я лежав та борсався, заплутавшись у мотузці, як птах у сільці.
Містер і колега здивовано дивилися на всю цю дику сцену, рішучо не розуміючи, чого й куди я чкурнув, мов той "оглашенний"?! Всилу ми заспокоїли перекупок, у яких я купив на п’ять франків квіток та померанців, і потім вже розповів попутникам, що мені приверзлося.
Давид спочатку рішучо думав, що й я "сказився" в Швейцарії... Взагалі ми потім довго сміялися з цієї пригоди. Але ж я зате дізнався, що по-французькому померанці зовуться "L’orange", квітки — "Les fleurs", а мотузка — "La ficelle". Три слова за п’ять франків! Шкода, що не запитав ще, як звуть у Франції ґав та роззяв!..
Але ж далі трапилась пригода, вже зовсім не смішна, а надто — мені.
Коли ми припливли до Женеви, то насамперед пішли найняти собі кімнати. З пристані гарним парком ми попрямували до готелю "Du Nord", що нам рекомендували ще в Лозані. Справді, це — на вигляд великий і добрий готель. Такий важний портьє, до якого спочатку звернувся містер по-англійському, відповів, що він: "Ne parle pas anglais" , а просить говорити по-французькому, або по-німецькому. Тоді я почав по-німецькому, бо містер говорить гірше за мене. Але ж портьє мало мене розібрав, бо швейцарці говорять дуже одмінною німецькою мовою, так званим "Schwitzer Ditsch" , який ще більш відрізняється від моєї — баварської. Але все-таки він розібрав, що ми хочемо два малих покої, й вже хотів був дати нам відповідь, але його кудись покликали, а замість нього зостався молодий хлопець. Цей вже зовсім не тямив ні англійської, ні німецької, й О’Фонель почав порозуміватись з ним по-французькому, але сам він цієї мови знає дуже мало. Хлопець вислухав, якось суворо нас обдивився, потім покрутив головою й рішучо заявив, що вільних покоїв нема. Потім подумав і направив нас до іншого невеличкого готелю, близенько від "Du Nord". Ми побачили, що вийшло якесь непорозуміння, але не схотіли витрачати часу на чекання портьєра й подались до другого готелю. Це була невелика старовинна будівля, в якій нас привітно зустріла розмальована пані й з веселим сміхом сказала по-французькому, що дає нам два малих покої "саме такі, як ми хочемо" — обіч один з другим. Ми навіть не поглянули на ті покої, віддали їй свої речі, а самі швидше подалися блукати по Женеві. Проблукали ми аж до 11 годин, скінчили день в чудовому парку над озером, в якому відбиваються тисячі вогнів, послухали гарного оркестру і, питаючи кожного зустрічного, якось добралися до свого готелю.
Перш за все нас вразило, що в нижній залі, де ми переходили, була сила народу, досить обдертого, п’яного й крикливого. Як ми вже зауважили, "по швейцарському звичаю" — жінки сиділи у чоловіків на колінах, а одна — просто на столі. Всилу ми розшукали господиню, а та засвітила якусь ліхтарню й темними, брудними, покрученими сходами повела нас нагору... Ми побачили, що вклепались: це була якась яма для бернських ведмедів, а не готель. Певне, що самий найгірший на всю Женеву! Ну, та вже не було чого казати: підходило до півночі, втома від цілого дня їзди та ходіння почувалась величезна, й ми, обдивившись брудно-зеленкуваті шпалери наших покоїв, дуже вбого обставлених, мусили згодитись з "многомовною" резолюцією колеги Давида:
— "В общіх чертях плоховато",— урочисто заявив він,— "однак буде "All right" і в таких "Chambres" , коли ноги болять!".
Я враз роздягся й ліг на скрипуче ліжко в меншій кімнатці, та якось потім згадав, що за цілий день не мив рук, навіть після того, як лазив рачки по землі поміж перекупок в Уші. З великим зусиллям виліз я з ліжка й почав мити руки, але, коли наливав воду, то стукнув глечиком по стіні й вчув вухом якийсь ніби дзвін. Вже витираючи руки, я відсунув трохи умивальник і побачив в стіні мідяний, блискучий шпеник, як цвяшок. Не знать чого, мені закортіло його придушити, й в той момент зовсім нечутно переді мною відкрились маленькі потайні двері. Далі був вузький, темний коридор, як в Лаврських печерах. Я тоді потяг двері назад за той шпеник і, коли їх зачинив, то вони були так хитро сховані в шпалерах, що їх не можна було й помітити.
"Загадкова річ",— подумав я й почав кликати містера, але той вже спав. Давид теж здивувався, вставати не схотів й ми вирішили, що це — старовинна будівля, але ж в теперішній час та ще в Європі не варт на такі дрібниці зважати. Однак, "на всякий випадок" я поставив під ті двері стільця, а на стільця примостив руба кам’яну миску від умивальника, щоб вона впала, коли б хтось схотів ті двері відчинити. Тоді,— гадав я — я враз прокинусь. Камізельку, де в мене було з поради В’ячеслава В’ячеславовича зісподу зашито 1000 марок,— я поклав собі під подушку,— а штани, де теж зісподу було зроблено кишеню й де було 868 франків, поклав на стільця, біля ліжка.