Я ще думаю, коли у Шульца зостанеться моїх майже 12 тисяч марок, то я можу позичити ще у Фрица, що в нього є на його книжці, а Шульца буду просити, щоб він повернув принаймні Фрицові мій борг.
Кобець ще каже, щоб я зоставив у нього листа до Шульца, може той віддасть мої гроші, й тоді Кобець сам вишле їх просто до Австралії, до Сіднея... Тільки я не вірю цьому. Коли він довідається, що я покинув їх за те, що він — шпиг,— він мені цього ніколи не подарує й, звісно, грошей не віддасть. Не віддав же "дядюшка" нічого, хоча, як виявилось потім, мама заплатила йому за мене за цілий рік вперед, а я ж йому не зробив жодної шкоди...
Ну, це все — те ж пусте. Якось-то буде!.. Доїхати та на перший час вистачить, а там — буду працювати. Кобець каже, що мені, такому здоровому й дужому, не тяжко буде знайти працю. І це — правда. Ех, яка шкода, що я тільки місяць перед цим почав вчитись англійської мови. От, якби було б знать!
Але й це — не важно! Там сила німців.
Головне, що треба спішити, бо влітку буває дуже бурхливе море, а я не знаю, чи зможу я витримати плавання по океану. Але ж ще більш головне те, що я тепер, власне, з учорашнього дня змушений жити, увесь час брешучи... Це мені страшенно тяжко...
Та ж тяжко не тільки від цього... Коли почуваєш, що тобі так попечено душу, то увесь світ стає одним великим тягарем...
Ну, час вже вертати й додому... "Додому!" Ні, немає в мене дому, нема в цілому світі... Хоч би якась манісінька рідна щілинка!..
— — —
Всі Шульци питаються, що зі мною? Кажуть, що я зовсім хворий. Я мусив брехати, що в мене знову болить у боку й голова. Пані Магда дуже стривожилась, примусила мене зміряти теплину й лягти в ліжко. Ох, як це вийшло по-дурному! Я сам себе спутав і тепер ще мені знову доведеться якось викручуватись, щоб вирватись з цього дому.
Правда, коли виявилось, що теплина в мене нормальна,— мені дозволено встати з ліжка, але все ж таки мене вважають за хворого. Навіть пан Шульц двічі заходив до мене поспитатись, чи мені краще?
Ох, як мені кортіло спитати його просто очі-в-очі, чи він — шпиг? Та не можна було, бо весь час у мене був Фриц... За віщо ж я маю й його ображати?.. Я потім шукав нагоди аж до вечора, а увечері він знову поїхав до Берлина: очевидно, повіз свої доноси...
Певне, завтра увечері виїду й я. Кобець обіцяв сам купити мені квиток до Бремена й "тікет" на корабель, щоб часом хтось не побачив мене на станції. Ну, яка це шкода, що він не може їхати зо мною! Якби в мене були мої гроші,— він, певне, поїхав би, бо я йому позичив би. Власне, я й так, без позики, радо дав би йому, тільки ж знаю, що він одмовиться...
Ну, добре. Ще треба купити путівник, а збиратись нема чого: майже все, що треба, перенесено до Кобця ще з позавчора, у мене ж буде тільки самий портфель з пасом та записками...
— — —
Я сьогодні прокинувся серед ночі. Певне, мене душив кошмар. Мені було якось лячно і я довго не міг заснути. Спочатку я думав про те, як я один, сам-самісінький подамся в таку далеку дорогу?..
Але — повороту нема! Не можна ж хитатися то в один, то в другий бік. Ми зважили з Кобцем все, а коли на щось серйозно зважишся,— треба робити, а не лякатись і рачкувати назад.
Тим більше, що я почуваю, як мене гнітить все те, що мене оточує. Я цілі дні брешу, хоча майже не говорю.
Але ж того мало.
Вночі прийшло мені на думку потихеньку піти до кабінету Шульца, знайти всі його плани Полтавщини й знищити. Ця думка спочатку здалася мені такою натуральною й доброю, що я вже був встав з ліжка, знайшов свій електричний ліхтарик і почав потихеньку відчиняти свої двері. І, тільки тоді, як я вже був у коридорі, я зрозумів, що хочу зробити гидкий вчинок. Бо, й справді, це був би той самий шпіонаж з мого вже боку, шпіонаж, від зустрічі з яким я кидаю Європу...
От до чого мене доводить життя під одною стріхою з шпигами. Ні, хоч би вже швидше вечір!.. А може піти просто по обіді? Ні, це — не натурально. Всі знають, що шнель-цуг до Лейпцига йде увечері... Але ж, як це зробити так, щоб мене не пішов проводжати на двірець Фриц?..
Ну, та якось викручусь.
По обіді треба забігти до Кобця...
— — —
Ну, як же я одвик від потягу: мене трусить страшенно, а нема де й сісти, крім власного куфра. Писати також не можна. Ох, як мені шкода покидати Монахин!..
— — —
26-е травня я зустрів в Лейпцигу або, як кажуть галичани,— в "Липську". Але ж я мало-що тут бачив, хоча й пробув майже 12 годин. Насамперед я почував себе розбитим фізично: перед тим цілий день бігав, а потім за всю ніч майже не заплющив очей, то стоячи, то сидячи на куфрі в проході. Але ж я почуваю ще й духовну втому, повну душевну розбитість. І коли фізична ніби вже минула, як я виспався, то духовна, здається, щодалі, то більше зростає.
І справді: скільки різних почувань довелося перенести мені за цих кілька день?! Але вчора — то найбільш. Був момент, коли я мало-мало не зламав всіх своїх планів, коли я почував себе страшенно малодушним...
Мені взагалі тяжко сьогодні писати, так само, як тяжко було дивитись і на місто. Все це роблю ніби з обов’язку, але я не можу дозволити собі, щоб душевні струси порушували мій порядок життя.
Я сказав собі, що записуватиму все,— й запишу, хоч коротко. Взагалі тепер, коли я зостався рішучо сам, я мушу завжди бути твердий, як залізо.
* * *
Вчора по обіді я побіг до Кобця, щоб довідатись про квитки й остаточно умовитись про час від’їзду. Повертаючись відтіль, я близько коло кватири Шульців, на Lerchefelstrasse нагнав Гільдхен, яка йшла до нас, тобто до Шульців. Вона дуже зраділа, побачивши мене; я — також. Гільдхен була схвильована: у неї вийшло непорозуміння з її мамою, й вона підвищеним тоном почала розповідати мені про свою біду. Я так само був стурбований всіма тими подіями, що насувалися, й через те ми обоє були не такі, як звичайно. Вона зовсім не жартувала, а говорила так щиро, як з близьким приятелем. Замість того, щоб іти додому, ми завернули до Англійського Парку.
— Я говорю з вами, як з близьким чоловіком. Мені здається, що ми з вами були знайомі з самого дитинства,— сказала вона, скінчивши оповідання.— Може ви осудите мене, бо через що, власне, я мушу обтяжувати вас всякими особистими дрібницями... і, здається, навіть хвилювати?! Вибачте мені, дурненькій дівчинці. Але я така — нещасна...