* * *
Маємо з Фрицем нещастя.
Сьогодні ранком, як звичайно, до нього в ліжко прийшов "Поппі". Фриц його погладив рукою й заснув, бо ще було дуже рано. А коли прокинувся, "Поппі" був мертвий... Видко, й справді, його задушили сухоти, бо з кожним днем йому ставало гірше, а в останній час у нього були каламутні очі й на одному почало робитись більмо...
Завтра ми поїдемо з Фрицем за місто й поховаємо нещасного "Поппі". Фриц робить йому "епітафію": на мідяній дощечці, яку покрив тонким шаром воску, він видряпав слова, що я йому підказав:
Тому, кого заїла чужина.
В і р н о м у "П о п п і"
1914, 23/V. Ф. Ш.
Поверх цю дощечку ми залили азотною кислотою, а завтра вже ці слова будуть вигравірувані на міді. Цю дощечку ми покладемо в могилу "Поппі".
— — —
Я не можу отямитись! Що таке? Що справді, таке? Я не хочу вірити. Я не можу припустити...
І за що, за що мене так карає доля?! І невже ж я знову мушу стратити свою нову родину, як вже стратив рідних, любих татуся й мамусю, як стратив мого любого Ярка з його славними батьками?! А тепер Шульців, яких я так щиро любив, яким я так зобов’язаний, яким...
Ні, це не може буть! Це не може буть!..
Мушу роздуматись...
Невже ж це правда?.. Боже мій, Боже мій! За що ж ти так жорстоко мене караєш? Чому ти гониш мене по світу й позбавляєш всякої радості, що часом до мене приходить?.. Але, ні; це не може бути!..
— — —
Я помилився — це сталось... Те, що давно вже підозрював Кобець — правда, правда, непорушний факт!
Іоганн Карлович Шульц — мій вчитель, друг, що заступив був мені батька; чоловік, якого я так любив і безмірно поважав, якому я невідплатно винен і за добру науку, й за врятування мене від можливості переходити шлях, який перейшов мій безщасний тато... Іоганн Шульц, гауптман німецької армії... Ні, в мене не вистачає сили й рішучості написати це слово, таке повне для мене жахливого змісту:
В і н — ш п и г у н...
Військовий шпигун, що був висланий до Росії; ні, не до Росії, а на Вкраїну, на мою рідну Україну, щоб там на власні очі вистудіювати все, довідатись про все, взнати всі стежки й усі доріжки й потім привести туди своє військо, щоб воно — ну, звичайно! — для щастя його народу, німецького народу знищило й зруйнувало все добро, повбивало б і винищило наш народ, мій народ, мої міста, мої
"Убогії села, убогії ниви..."
Так...
І це — непорушний, незломний факт...
Але ж подумати, подумати страшно! Чоловік живе в "овечій шкурі" поміж людей, що його годують, платять йому удержання, вважають своїм приятелем, нарешті, люблять його,— цей чоловік увесь час, увесь час, не перестаючи ні на одну мить, бреше, прикидається приятелем, другом... А сам використовує найменшу можливість, нотує найменшу дрібницю для того, щоб згодом, потім все це вжити проти тих, хто був йому приятелем і другом, щирим другом, а не таким лукавим, як він...
Правду каже Кобець, що весь жах, вся найбільша гидота шпіонажу — в тім, що шпиг використовує не тих, хто йому ворожий, або хто до нього байдужий; ні,— навпаки,— найбільше тих, що йому близькі, тих, хто найщиріше, найприязніше до нього ставиться. Бо ці ж люди з одвертою душею розповідають йому про все те, що він потім занотовує в своїх зарисах і записках, в своїх планах, які всі мають одну ціль — знищити землю, села, добро цих самих найщиріших приятелів і друзів...
Так. Добре...
Що ж робити мені?
Я не можу без огиди подумати про нього, не тільки бачити його; його, що ще вчора, менш, як 24 години перед цим, був для мене, може, найдорожчою в світі людиною, для якої я готовий був би зробити все, що тільки він від мене захотів...
Боже мій! У мене чуб стає свердлом... Я ж кидався, щоб цілувати йому руку, яка так старанно закреслювала під час нашої подорожі по Ворсклі нові болота та нові провалля.
Кобець мені пояснив, що це — найважливіше при наступі, бо в болоті можуть загрузнути гармати й люди, а по проваллях не можна перевезти тих самих гармат. Ось через що він так знав мою рідну землю: й які де ростуть дерева, й куди завертає Ворскла, й де, на якім рівні лежить та чи інша частина над морем, і де стоїть найвища гора...
А я дякував, що мені "німець все покаже", що німець вчить мене пізнавати рідний край...
Ах, я — дурень!.. Ох, я...
Ну, так!..
Але ж я не думав, щоб Кобець щось тямив у військовому ділі, й коли він запевняв мене, що німці можуть дійти й до Полтави,— я цьому не хотів вірити... Де Мюнхен — де Полтава?.. Так, я не хочу вірити, але ж ближче є інші частини тієї ж саме. України — Поділля, Волинь, Київщина. Там також живуть наші люди, й то — також наша земля...
Але ж, тривай!.. Яка мені зараз наскочила думка... Не можуть дійти до Полтави? Чому? Однак ще в 1709 році в Полтаві був не німець, а швед. Шведи ще дальше від Полтави,— але ж туди прийшли шведи й... програли нашу Україну...
Далі. Де Росія, а де Альпи? І в Альпах були москалі, коли, переходячи з Суворовим через Краків, впорядковували свої бенкети в нетрях Велички...
Коли тоді, як ще не було залізниць, якими біжать "де-цуги" по сто кілометрів за годину; коли тоді це було можливо, то тепер це можливо ще більше! Недурно ж у німців "кращі мотори на аеропланах, краща сигналізація, певніші й витриваліші пілоти", як деінде! А нас хто буде рятувати? — "Ворона" Сікорського?..
Так...
В мене голова трісне від цих думок, від цього жаху. Мені здається, що в мене не мозок у черепку, а розтоплене оливо.
Але ж що мені поможе цей мій стогін, моє мовчазне голосіння?
Треба думати і розважити спокійно: як же далі?.. Що ж далі?..
Ну, добре: Шульц — шпиг; Шульц — ворог моєї Вітчини, то, виходить, і мій ворог, бо він ворог всім людям моєї нації. Це ж не важно, що вони живуть не в своїй державі, під чужим ярмом. Їм же, все одно, доведеться битись гинути під тими стрілами та бомбами, що їх так майстерно кидають вже й тепер Кирхнери з Опішні та інші "витривалі й певні пілоти"...
А коли це так, то чи можу ж я зоставатися бодай одну хвилину під одним дахом, їсти за одним столом, розмовляти з "предателем"? "Омочивий зо мною в солило, той мя предасть",— говорив Христос. Чи можу ж я брати сіль з одної солянки разом з тим, хто вже два роки готується до того, щоб "предати" моїх рідних, моїх близьких?!..