Розпитувався мене, хто такі Шульци й був дуже здивований, що я майже нічого про них не знаю. А коли я сказав, що Іоганн Карлович — Hauptmann,— то він замислився, а потім протяжно промовив:
— А, знаєте, це — підозріло.
— Що підозріло? — спитав я.
— Чого ж він прикидався таким убогим і вчителював у Полтаві?
— Я й сам дивуюся,— відповів я.— Певно, заробляв гроші.
— Ну, ну! — сказав Кобець.— Німецький гауптман має дуже добре удержання, куди більше, як ваш учитель!
Але ж, скільки ми не крутили головою, нічого вигадати не змогли.
Я все-таки думаю, що Іоганн Карлович просто з цікавості жив у Полтаві. Він каже, що наш край дуже багатий. Може, він збирається що-небудь там заснувати? Не дурно ж він якось казав, що дав певні припоручення Кирхнерові, тому, що ми в нього ночували в Опішні...
Все-таки Кобець сказав, що довідається все про Шульців.
— — —
Через три дні вже й вербовий тиждень... Як приємно було в ці дні дома! Тато, звичайно, з суботи — вільний, мамуня клопочеться з заготовками до Великодніх Свят. Скрізь тане сніг, біжать веселі весняні річки, сонце наче сміється з блакитного-блакитного, молодого неба. Я, як ще був менший,— цілий день надворі: ніяк не можна й затягти до хати. Ще б пак: треба ж повідводити воду, пускати кораблики!.. І, звичайно, забрьохатись так, щоб потім мама охала й ахала, міняючи мені по кілька разів на день штаненята та висушуючи чобітки!..
Ох, гарні були часи!! Правда, мені й тепер не погано: дай, Боже, всякому,— а все ж якось раз-у-раз згадуєш рідний край, рідний дім. І який не був він вбогий, манісінький, з дешевенькими шпалерами,— а все ж таки, як згадаєш його, то він видається кращим за цей пишний National Museum, що гордо вимальовується на прозоро-зеленкуватому тлі Англійського Саду... Що то — рідний дім! Правду ми вчили в школі:
"І дим отечества
Нам сладок і пріятен!"
А тепер, коли оглядаєшся здалеку на все те, мізерне й обдрипане, що зосталося там в далекій, але рідний стороні,— воно вимальовується таким цікавим, як на добрих образах в цих пишних музеях порозвалювані хатинки та старі, похилі паркани!.. Бо раніш то була щоденна дійсність, а тепер — то лиш сама мрія...
Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд...
Сумнії картини, сумні, невеселі,
А кращих не знайдеш ти тут.
Хотів би не бачить, хотів би забути,
Так сили забути нема:
То ж — ріднії ниви, то ж — ріднії села,
То ж — наша Вкраїна сама!"...
Як мені шкода, що зо мною нема жодних українських книг, опріч "Кобзаря". Треба писати В’ячеславу В’ячеславовичу, щоб потрудився купити та вислати. Особливо — поезій. Раніш мені не подобались вірші, а тепер так хочеться почути музику рідного слова; так щось щемить у душі й тріпочеться, мов метелик, що б’ється в шибку й не може вилетіти за скло, на повітря!..
Мені здається, що це мене так розтривожила зустріч з милим Кобцем. Тоді я навіть не помітив, що ми говоримо по-своєму, а як повернувся додому, то мусив одразу переладнати всю голову на іншій стрій... І ось, тепер вже третій день, в моїх вухах бринять рідні слова... Бринять і зачіпають всередині якісь струни, що трудять моє серце...
Піду зараз знову до любого земляка!..
— — —
Писав листи до Рідного Краю. Треба привітати моїх близьких. Хотілося б послати кращі подарунки, особливо Старушкові, що так про мене згадує й піклується, та ще не знаю, як це зробити. Дивно тільки, чого він, посилаючи гроші, не написав мені листа... Але ж мені тяжко писати. Чогось страшенно болить голова й руки наче налито оливом...
Ой, чи не захворів я часом? От, буде дурна штука! А це можливо, бо вчора я таки справді вихопився "як Пилип з конопель". Вдень було тепло й я подався до Кобця без пальта. Кобця дома не застав, а мені було якось так тоскно на душі, що я проблукав аж до вечора й дуже перемерзся!
Ну, що, як і справді занедужаю?! Скільки ж це буде клопоту моїм любим господарям та ще й на святки! Страшно й подумати. А голова болить все дужче, важко тримати й перо. Сяду щось читати.
— — —
21 квітня. Я захворів. Ах, я йолоп! Ну, як же можна було, як же можна?!..
— — —
29 квітня. Давно минув й Великдень, й провідний тиждень; всім свято, а я, як дурень, валяюся в ліжку. Добре, що хоч отямився. Принаймні можу хоч щось думати. А то більш, як цілий тиждень, провалявся в компресах, мов колода... І собі — халепа, й іншим — клопіт... Який я на себе лихий: треба ж було увечері сидіти над річкою без пальта!..
— — —
Які тут ласкаві всі ці люди. Увесь час то один, то другий приходить мене одвідати. Вчора повернувся Іоганн Карлович (не знаю, куди він і їздив) і той так само двічі в день заходить до мене... А Гільда така добра, приходить майже щодня й приносить мені гумористичні часописи. Чим я всім вам віддячу?
Приходив і Кобець: його сповістив Фриц... Щасливий Кобець — на Великдень їздив до Лейпцига, де в нього є приятелі! Фу, як незручно писати, лежачи... Ага! Що ж будемо робити з пасом? Шапран пише, що трудно добути: не забути б сказати Іоганну Карловичу...
— — —
Фрау Магда не дозволяє мені писати. А мені так кортить, бо коли нікого немає,— сумно-сумно на душі й так набридло вже спати! Знову себе почуваю, мов Робінзон в перші дні на своєму острові...
Люба моя нене! Як би це було б добре, коли б ти була біля мене!..
— — —
Як мені було неприємно, як прикро... Я й сам не знаю, хто винен: чи я, чи Гільда,— а тільки ми посварились. Вчора з приводу дня народження пані Магди, у Шульців були гості — все їхні родичі та приятелі. Була й Гільдхен з своєю мамою. Вони всі заходили до мене, понаносили мені овочів, цукерок, а Фриц ще умудрився дістати з кав’ярні меланжу й приніс мені "каву по-віденському", бо він знає, що мені нема нічого смачнішого.
У мене увесь час хтось сидів, а з вітальні долітала чудова музика: одна з родичок фрау Магди знаменито грає, ще краще, як бувало Людмила Петрівна. Коли у мене сиділа Гільда, я попрохав її, щоб вона заспівала мені "Лорелею". Вона враз згодилась й я чув її чарівний голос. Потім вона знову прийшла до мене й, ховаючи щось за спиною, почала говорити, що, позаяк вони всі вважають мене майже за "свого", то вона має повне право зробити мені подарунок. І, зашарівшись, вона подала мені пакет, а сама вибігла з хати. Я розгорнув конвертика й побачив там чудову краватку.