Одне слово — диво, та й годі! Йду я собі, розглядаю вітрини, в яких повно всякого незвичайного добра, й дійшов так аж до того місця, де стоїть чудовий пам’ятник Бісмаркові. Подивився я на пам’ятник зо всіх боків й пішов далі. Походив по тій знаменитій терасі з величезними сходами, подивився на Ельбу, на "Новий город", на Академію й повернув до картинної галереї.
Боже ж мій, Боже! Скільки там тих образів! Великий краківський музей,— але ж і половини,— та де там! — і чверті нема в ньому того, що в цім Цвінґері. Та не тільки ж тут самі картини, а ще сила всяких колекцій, чучел і тому подібних дивовижних речей. От, я як почав ходити від зали до зали, та ще частенько й сідав спочивати, то й не помітив, як надійшло три години, коли нас всіх попросили вийти, а галерею зачинили.
Скільки я бачив образів, то й не сказати! Зараз, то здається, нічого й не пригадаю. Тільки стоїть в уяві величезна картина Ганса Макарта, а з тих знаменитих — Тіціанових, Рембрантових, Рубенсових, Веронезових, Ван-Дейковських, тощо пригадую тільки те, що раніш бачив на знімках та що купив, зняте на листівках: "Поклоніння волхвів", "Ганімед", тощо. Звісно, довго дивився на "Сікстинську Мадонну". Її так поставлено, наче в якімсь храмі: в цілій хаті — тільки один образ. Перед нею на стільцях сидять люди й дивляться — дивляться, здається, цілими годинами. Я сів також і почав дивитись. По правді кажучи, спочатку вона мені й не подобалась. Але, коли я довго вдивлявся,— то мені вже здавалося, що янголята починають ворушитись, за постаттю Богоматері наче пливуть якісь жовті крапки й мов коливається повітря в небі. Я заплющив на якийсь час очі, а потім, як знову розплющив,— знову мені образ не подобався: наче в церкві.
Так я й пішов, не знаючи, чи воно справді так чудово, як усі говорять, чи може й ні?! Ну, звісно, я ще мало тямлю в мистецтві. Правда, янголята, що внизу — ті дуже добрі, але ж в галереї багато образів подобалися мені далеко більше...
Коли я вийшов з Цвінґера, я тільки тоді помітив, як смертельно я хочу їсти: я ж бо навіть не снідав. Я побіг назад по Праґерштрасе, побачив ресторацію,— але мені сказали:
— "Цу шпет!"
Я забіг в другу — те ж саме: "Занадто пізно!"
Коли, на щастя, побачив я знову "автоматичний ресторан". От я — туди; наївся гарячих сосисок, бутербродів, випив кави (тепер уже наточив у філіжанку!) й веселий пішов далі.
Де я ходив,— я, власне, не знаю. Всі вулиці: одна краще другої! Отже, мені здалося, що я ходив вже багато, але глянув на годинник,— було тільки 4 години й 15 хвилин. Тим часом зовсім звечоріло, засвітили вогні по всіх крамницях, запалили ліхтарі по вулицях, почав падати пухкий сніжок. Просто любо! Я углядів величезну кав’ярню, повну світла, людей; зайшов туди, випив кави й вирішив іти на двірець.
Тільки що я вийшов і подивився на годинник — знову: 4 год. і 15 хвилин. У мене похололо в серці. Я згадав, що вчора ліг дуже стомлений після купелі й, очевидно, забув завести. Вранці на Дрезденському двірці правда, я годинника провірив, але мені й на думку не спало завести, бо я ж акуратно заводив його увесь час перед тим, як лягати спати.
Одне слово, я злякався так, що мало не зомлів. Кинувся назад до кав’ярні: на годиннику було 6 годин 11 хвилин. А потяг мав відійти чи в шість, чи в 6 і 15!
Спочатку на якусь мить я просто одурів. Але потім вискочив, побачив першого автомобіля й кинувся в нього.
— Везіть швидше, на головний двірець!
Німець обернувся й щось грубо відповів. Я спочатку й не розібрав, бо тут взагалі німці говорять не так, як Шульц. Але, коли шофер просто випхав мене з автомобіля,— я зрозумів, що він казав:
— То — власний. Треба дивитись, коли є очі!..
Я побіг вулицею що було сили, когось штовхнув, комусь наступив на ногу, але летів уперед, як кінь, аж поки не добіг до автомобіля. Дивлюсь, написано:
— "Frei".
Слава Богу,— вільний!
Ми полетіли, як на пожежу. Я навіть, здається, й не сідав, а стояв на ногах. Але... було пізно: потяг на Монахин пішов за 8 хвилин перед тим...
Я стояв, мов прибитий громом. Що ж казати? Власне, мене не те лякало, що мені доведеться їхати далі самому: я вже знаю тутешні звичаї й доберуся до Монахина й сам,— але ж, що я матиму там робити, коли ж я не знаю адреси Іоганна Карловича?! Це — була перша причина моєї тривоги, а друга — де ж подівся Шульц? Ну що, як він не поїхав без мене, а я ж знаю, що він страшенно поспішає, потім почуває себе не зовсім дужим і, по-третє — вважає мене за акуратного, а я — така тетеря? Мені було й соромно й прикро, наче аж почало нудити десь під серцем. Але ж тоді треба шукати Шульця? Він мене шукати не може, бо ж не знає, де я. Якщо ж він не поїхав без мене, то за 10 хвилин перед цим він був тут, на двірці. Виходить, що він — тут...
Я майже бігом кинувся по двірцю, насамперед до ресторації, й вже уявив собі, як живого, Іоганна Карловича, як він з спокійним обличчям сидить за столиком, а перед ним стоїть великий кухоль нива... Але ж, де ресторація? Спитався одного пана: він мені відповів щось на чужій мові, здається,— по-французькому. Спитав другого — той навіть на мене не поглянув. Коли йде чорний негр з величезною сигарою. Я — до нього. Він вишкірив зуби,— білі, й блискучі, як порцелян.
Коли я його спитав: чи не знає він, де ресторація? — то він поклав мені руку на плече й з широким усміхом страшенно знівеченою німецькою мовою запитав:
— А хіба ти хочеш їсти?
І я ще не встиг відповісти, як він знову запитав, відкіля я?
— З Києва, з України. Скажіть, де ресторація? — поспішав я.
— Я тоше бил на Кієвє,— почав мені говорити негр вже по-російському.— Танцовал на театрі,— і він показав ногами, як танцював.— А ресторан...
Але він не договорив. Мене хтось міцно взяв за плече. Я раптом оглянувся й побачив перед себе здоровенного поліцая. Він тримав мене за плече, а біля нього стояв якийсь чоловік в шкуратяному картузі й в рудих ґетрах-крагах. Я так отетерів з несподіванки, що спочатку й не впізнав, що той чоловік у картузі був шофер, який мене віз до двірця.
Поліцай почав мене допитувати, з чого виявилась така річ. Коли я зскочив з автомобіля й спитав, скільки платити? — то шофер сказав: