— — —
28-го березоля, 1914-го року. Прага.
Сьогодні ми — в головному місті Богемії чи то Чехії, в Празі. Чехи самі називають її "Злата Прага", так, ніби "Золотоверхая Москва". Через що вона "Злата"? — того я не знаю, але що вона красна, то правда.
Цікаво насамперед, що, коли я заплющу очі, й пригадую собі Львів, який мені показався таким чарівним, потім Краків, а тепер уявляю собі Прагу,— то бачу, який Краків проти неї мізерний, а про Львів — то нема чого й казати!
Ех, як же-то виглядає Відень? Страшенна шкода: проїздили так близько, через Прерау, але до Відня не заїхали. А втім, Іоганн Карлович і так все дужче хвилюється та насуплюється: очевидно, йому кортить якнайшвидше додому, а тим часом ми так і кидаємось в різні кінці Європи. Тепер, коли поїдемо з Праги до Дрездена, то це вже буде ніби назад від Монахина,— бо Дрезден — в Північній Германії, в так званій "Саксонії", а Мнихів — в Південній Німеччині, в Баварії. Ну, та то не моя провина. Навпаки,— я дуже, дуже задоволений. Мимо того, що я набираюсь вражень для самого себе, я ще й перед людьми не буду видаватися таким диким телям, якби просто перелетів з Полтави, чи навіть з Києва до Мнихова. Бо, хоча мені, правда, кортить так само швидше побачити й любого Фрица й фрау Маґду, але ж краще, після довшої подорожі, бо я видаватимуся менш диким. Вони ж — справжні європейці й, певне, дечого бачили на своєму віку...
Так, але ж я сів писати про Прагу. Й — комедія: прочитав, що написав, і помітив, що я скрізь написав: "Мнихів" та "Мнихів"; це ж по-чеському. Як швидко деякі слова в’їдаються в голову. Бо й справді,— як тільки опинишся в новій стороні то враз починаєш прислухатись до мови тієї сторони. Чеська мова дуже подібна до нашої, але мені видається кумедною, наче якоюсь дитячою. Через те ж і маєш з нею найбільш курйозів...
Знову збився. Ні, таки в мене занадто багато вражень: не можу втримати думки в певнім напрямі...
Біжу обідати (в своєму ж таки "Бляуерштерні", що по-чеському зветься "Модра ґвєзда", тобто "Блакитна зоря"), а вже ввечері буду писати. Тут теж гарний готель, хоч, може, наш краківський "Дрезден" був кращий.
— — —
Ну, записую все, як було. Приїхали ми щасливо. Так само вночі мали сепаратку, тільки перед ранком, де змінялись кондуктори,— до нас запустили людей. Але ж ми добре виспалися.
З двірця, що зветься тут "надражі" ми вигідним фіякром проїхали по розкішних широченних вулицях (одна з них — "Вацлавське Намєсті") приїхали до готелю "Zum blauen Stern", що стоїть на невеличкій площі проти чудової старовинної вежі, яка зветься "Прашна Брана" — тобто "Порохова Башта" чи "Порохова Брама".
Іоганну Карловичу трохи нездужається: морозить і болить ніби горло. Отже він навіть в сеператі не спав, а через те, як тільки вмився та поснідав, то ліг спати, а я пішов чимскоріш блукати по місту.
Оглянув "Прашну Брану" й біля неї чудовий палац — "Обецний Дум", а потім пішов розкішною вулицею "Graben", (а по-чеському зветься "Пржикопи"). Які гарні вітрини, які чепурні доми! Й майже кожного так поставлено, що його видко зо всіх боків. Один — так увесь з чистого мармуру, а на самій горі — на даху стоять кам’яні, голі чоловічі постави. Далі, поминувши "Вацлавське Намєсті", на кінці якого стоїть величавий будинок "Національного Музею", пішов просто біля пам’ятника Юнгманові по Фердинандштрасе. Мене вразив старовинний, похмурний монастир. Я спитався "шусмана" , з півневим пером на брилі, й він лагідно мені відповів, що це — "Кляштор Уршулінок", а далі показав театр-оперу, що по-чеському зветься "Народне Дівадло", це, певне, через те, що туди ходять "дивитись" п’єси, а, може,— що там показують "дивні п’єси". Гарний це будинок з такими величними піддашками та цинковим дахом. Він стоїть на самому березі "Влтави". Це широка річка, але замерзла. І скільки ж на льоду народу! Сила-силенна. Одні — на вижлятах, другі з саночками, ті просто так ковзаються; навіть літні пани, в циліндрах — і ті бігають, або гуляють, тихо походжаючи. Я сам також зійшов на лід по гранітних східцях, що зроблено в гранітних берегах, і пройшов аж до острова посеред річки. Потім повернув назад й пішов по чудовій чистій надбережній, біля розкішного пам’ятника Францу-Йосипу, до старовинних веж. Там — пам’ятник королю Карлу IV, який весело усміхається до всіх людей, а далі — кам’яними ворітьми в старовинній вежі — вхід на "Карлів Міст".
От краса! По цьому мосту одна-за-одною стоять групи статуй. І як же я був здивований, побачивши на одній групі запорожця з двома мечами за поясом й з "оселедцем" на виголеній голові. Я просто аж зрадів. Поспитав одного, поспитав другого: що це за група? — вони промовили мені по-чеському: "не вім, не вім" — і швидко пішли далі. Але мені кортіло знати; от, я постояв, вибрав якогось старенького, лагідного панка й поспитав його.
Тільки ж безперечно я не зовсім вірно сказав по-німецькому, й він, видко, пізнав, що я — не німець.
— "Ви йсте слов’янин?" — спитав він мене.
— Так, слов’янин! — відповів я по-українському.
— "Рус?"
— Ні, не рус, а українець! — вже звично відповідав я далі.
— "Малорус?"
— Ми звемось українцями, а росіяни на нас кажуть "малороси",— відказав я, але вже почав дратуватись.
Після цього допиту він мені сказав, що цю групу ("соху") зроблено на спомин про знаного всьому світу місіонера Франтишка Ксаверія, який багато людей привернув до християнства по різних землях, аж поки його не замучили хинці. Та постава, що мене зацікавила, навряд щоб була поставою запорожця, швидше — то якийсь хинець, кореєць чи варяг, а, може, давній слов’янин. Цю групу було знесено повіддю в річку й тільки два роки перед тим її поставили знову на своє місце. Далі він мені розповів (говорив він добре по-російському, тільки кумедно становив наголоси), що всього на мосту 30 сох (тобто статуй); з них знамениті — золочений щирим золотом хрест з розп’яттям, якого визолотили жиди, а також "патрон" чеської землі, святий Ян Непомуцький, про якого існує легенда, що його з цього мосту скинуто у Влтаву. Ми трохи пройшли вкупі й він мені показав у кам’яних поручнях вроблену чавунну плиту саме в тім місці, де перекинули за міст того Яна. Міст кінчається такою ж красною вежею, як і починається, тільки ця вежа зветься "Малостранською", бо за нею починається найстаріша частина міста, що зветься "Мала Страна".