Опріч метеликів у Скибенка ще багато жучків, але виключно з України. Мені хотілося було бачити того "Золотого Жука", що про нього пише Едгар По, але Кость Іванович сміявся, сказавши, що то був не живий жук, а справжній золотий. Але ж він сам вже розповів про "Залізного Жука", який водиться лише в одному місці на цілому світі — на Залізній Горі, в Залізноводському на Кавказі. Той, справді, такий твердий, як залізо, й проколоти йому крила можна хіба гвіздком. Про жуків та метеликів є ціла особлива наука, яка зветься ентомологія. В Німеччині виходить навіть особливий часопис, присвячений цій науці, зветься він "Іріс". Дивна річ! Стільки є цікавих речей на землі, а ми в семінарії все вчимо тільки про душу та про небо й нічогісінько не знаємо про землю та про матерію!
— — —
Ярко достав в перекладі на українську мову "Ткачів" Гауптмана. Цю п’єсу до 1905 року було заборонено в Росії. Я прочитав також: страшне враження! Це п’єса — революційна!.. Через те нікому не можна признаватись, що ми її читали...
Ми з Ярком почали складати спільну українську книгозбірню. На гроші, що нам дають на трамвай та сніданок, купуємо книжки. Вже маємо з тими, що раніш було, 136 томів. Завели каталог і будемо видавати товаришам. Вчора прийшла Яркові в голову добра думка, заснувати з середнешкільників товариство "Січ" і розпочати спільне видавання часопису...
* * *
Гнітять мене думи про наших. Особливо сумно мені стало, як я прочитав допис у "Раді" з Омського про пересильні в’язниці, про біду засланців, про бунти їхні й жорстокі розправи жандармів. Ми порадились з Старушком і він посилає сьогодні депеші з плаченими відповідями в різні місця, щоб нарешті довідатись, що саме трапилось з моїми?
Так мене вимучила ця непевність та невідомість!..
— — —
Сьогодні — 1-го грудня 1913-го року — історичний день для нашого товариства: ми випустили перше число нашого часопису — "Волосожар". Ну, й попоморочилися, поки видали! Насамперед було дуже багато суперечок про назву: "січовики" все хотіли назвати "Січ", але потім цю назву відкинули, бо могла б бути плутанина, коли б однаково звалося й товариство й журнал. Майданюк все пропонував: "Україна", або "Наша Рада", але ж, позаяк такі вже видання є, то й це не пройшло. Тоді спинилися на Ярковій пропозиції — "Зоря",— а потім згадали, що такий журнал виходив раніш в Галичині. І коли я запропонував "Волосожар",— то майже всі враз на тому погодились. Мені ж доручили намалювати обкладинку, а на дальших зборах вибрали редакцію: мене в редактори, бо я можу дуже розбірно переписати, Ярослава — скарбником, щоб він збирав передплату й провадив скарбницю, а Майданюка рознощиком і друкарем. Це через те, що він один знав, як варити гектографа.
Але ж Майданюк оскандалився, і через нього перше число вийшло неповним і в ньому дуже мало малюнків. А сталося це тому, що, коли додрукували половину, то вже в бляшанці майже не зосталося гектографа, бо Майданюк поклав дуже мало желатину, а переборщив гліцерину. Отож гектограф вийшов занадто м’який і від вимивання гарячою водою, розпустився.
Тепер уже ми знаємо новий і далеко дешевший рецепт: варити не з желатину, а з клею-карюку та гліцерину. І вже сподіваємося випустити друге, "Різдвяне" число так, що не буде сором показати, кому завгодно!
Але, по правді кажучи, й перше вийшло дуже добре. Принаймні нам — редакції — воно незвичайно подобалось. Хвалили також і Скибенки, й Старушок. Ну, звичайно, деякі "критики", зоїли — так ті гудили. Але ж ніхто з них не схотів стати за друкаря замість Майданюка. Ну, та вже ми на другому числі свого докажемо!
Як буде добра передплата — а це можливо, бо дехто дав більш, як по 10 копійок за прочитання, і шість чисел ми вже продали у вічність по 50 коп.! — то ми, може, замовимо переписку на машинці. Буде так, як лекції!..
Сьогодні Яркові прийшла геніальна думка: поширити передплату по гімназійних земляцтвах, а я хочу відтіль же запросити нових співробітників. Ми чули, що там є добрячі поети й гарні малярі! Ну, годі. Треба готовити статті та малюнки на Різдвяне число...
— — —
На цих днях буде цікава вечірка в Українському Клубі й Кость Іванович обіцяв узяти мене та Ярка. Тільки доведеться понашивати чорні ґудзі на тужурки, бо учням там бути не можна.
Нас найбільше цікавить не сама вечірка, а те, що ми побачимо в клубі найзнаменитіших наших людей: і Лисенка, й Олену Пчілку, й Старицьку-Черняхівську, ту саму, що написала "Гетьмана Дорошенка". Можливо, що будуть і артисти та поети: Олесь, Чупринка, Вороний...
Просто не можемо діждатись неділі...
На концерті буде грати й Людмила Петрівна. Цікаво!..
— — —
От, так штука! Сьогодні мене покликав ректор семінарії в учительську й допитував: хто мені писав "сочиненіє", яке тиждень тому я подав? Це, власне, було не "сочиненіє", а випис з моїх записок на тему, як пройшло в кого літо. Я взагалі дуже легко пишу "сочиненія" й маю завжди добру одмітку. А цей раз не було часу, то я скорочено подав дещо з своєї подорожі по Ворсклі. Отже ректор сказав, що моє "сочиненіє" передасть на учительську раду, й навряд чи після цього мені можна буде зоставатися в семінарії. Це мені за те, що мої згадки занадто "українофільські" й там — каже він — глум та "блюзнірство" над церквою та властями. Це — випадок в Писаревщині, коли Самзнай гарчав у церкві на черниць! А особливо, згадка про те, що жаби навчились від черниць співати церковних пісень! Ну, начувайся, Максиме! Буде тобі халепа!..
Найбільше мені не подобалося, що він допитував мене про моїх рідних, про Шульца, а коли я сказав, що мій тато на засланні й мама з ним,— він дуже насупився. Здається, що влетить мені за все це й тут так, як почало було в Полтаві!
Страшенно тривожусь і боюся признатися Скибенкам... Ну, почекаємо трошки, чим це все скінчиться, а тим часом насамперед скажу В’ячеславу В’ячеславовичу: цей нічого не злякається!..
— — —
Зовсім кепсько! Мені запропоновано забрати свої папери з семінарії. Старушок говорить, що скрізь на Україні такі христопродавці та іроди! Ходив він до ректора, лаявся, але тільки того й добився, що мене виключають "по проханню" та поставлять 5 за поведінку.