— — —
Вчора мав велику радість: був у Старушка, а потім познайомився з самим Садовським! Чи міг я коли про це мріяти?!
Ми були в театрі й я бачив "Гетьмана Дорошенка". Я мало не здурів! Наче я сам жив в ті часи! А коли нещасний гетьман марив над гарматою, а потім в червоному вогні з’явилася заплакана Україна,— я й сам розплакався,— невільно потекли сльози з очей! І мені не соромно,— бо й справді, цієї муки не можна витримати. Плакали й інші люди. Перед моїми очима так і стоять ті червоні маки й ця сердешна постать, слова якої просто виривають серце!
Я скільки разів бував в Полтаві по театрах,— але нічого подібного й уявити собі не міг! Та хіба ж то театри, як порівняти з цим?!..
Дивно, чарівно, надзвичайно!
От, якби це побачив Іоганн Карлович!..
В перерві Старушок пішов за лаштунки й повів мене. Ми зайшли в уборну до самого Садовського! Він в той момент зміняв жупан, а хлопець обв’язував його поясом. Він стиснув мені руку й сказав, що знав тата, бачився з ним не раз в Полтаві. Потім похитав головою й так чуло промовив:
— Не журись, козаче! "Засяє сонце і в наше віконце!" — і потім пропонував мені сісти.
Розуміється, я не міг собі того дозволити: хіба ж можна сідати в присутності Миколи Садовського та ще ж, коли він — Петро Дорошенко!..
По дорозі, як ми йшли з театру й я був зачарований,— мені дуже зіпсував настрій Старушок. Коли він взнав, що дядя забороняє мені говорити по-українському, а на наші книжки говорить "мазепинщина", він страшенно розгнівався, кричав, що дядя — зрадник і христопродавець, бо він же прикидається українцем, був в "старій київській українській громаді" і т. д. Але все це ще нічого. Він розповів мені, що дядя, ще будучи хлопцем, дуже бив мого тата!
Ну, я все можу забути, але цього, я вже ніколи не забуду...
В’ячеслав В’ячеславович сказав, щоб я прийшов до нього в неділю — порадимось, як мені втекти з цього пекла. Просив, щоб я приніс йому свої записки: вони будуть у нього, бо незручно тягати їх щодня до семінарії та назад. Він також дозволив привести до нього в неділю Ярослава.
— — —
Нарешті й мої іменини. Сьогодні — 9-го жовтня; мені — 16 літ, але всі думають, що мені більше, принаймні на років два. Це через те, що я такого високого зросту, а найбільше витягся за це літо!
Ну, як же почнеться мій новий рік?!
— — —
А справді, сьогодні випав день не буденний, тобто не такий, як всі.
Не знаю, чи встигну все записати: я попросив у тьоті дозволу сьогодні довше не гасити світла, бо маю закінчити "сочиненіє". Правда, воно в мене вже скінчено й я тепер можу продовжувати свої записки.
З чого ж почати? Чи з доброго, чи з лихого?.. Почну з доброго: коли про нього ще раз подумаю, то може й лихе не видаватиметься таким тяжким.
Велику радість приніс мені мій день! Є дві душі на світі поза Києвом і одна в Києві, які мене не забули. Я одібрав з Полтави два листи: від Іоганна Карловича й від Харитини. Просто дивно мені, що Іоганн Карлович не забув, коли мої іменини! Про це ж говорилось якось випадком в подорожі по Ворсклі.
І от, він мені пише (по німецькому, звичайно), але я навмисне перекладу його листа, а оригінал сховаю.
* * *
"Добрий товаришу і молодий друже!
Я вже писав тобі листівки у відповідь на твої листи двічі.
Тепер же пишу навмисне, щоб привітати тебе з днем твого народження й побажати тобі енергії, витривалості й смаку до праці. Праця — девіз життя!
Сумно мені знати, що тобі живеться тяжко,— але в світі все пробігає: де було погано, стає добре, а, на жаль,— і навпаки. Тим-то, що дужче тобі припікає тепер, тим більше надії май на поліпшення в будучому.
Дуже мене тішить, що ти добре вчишся, багато читаєш, добре вже знаєш німецької мови й береш уроки музики. Музикою ніколи нехтувати не слід: у всі тяжкі часи життя людині вона дає заспокоєння, як молитва.
В Полтаві все по-старому. В моєму житті мало перемін, але швидко можуть бути: мене по справах можуть швидко покликати додому й я сподіваюсь, що перед Різдвом можу поїхати до Баварії.
Я був раз в твоєму домі. Фрау Харитина здорова, Самзнай — так само. Він дуже радів, коли мене побачив, наче догадався, що я довідатись приходив, чи добре живеться йому?
З огляду на можливий мій від’їзд, я хочу продати "Лорелею".
Коли буду їхати до Мюнхена, буду в Києві візувати пас (не знаю, що це визначає), й зайду до тебе.
З приводу твоїх іменин дарую тобі дві шпаги. Коли приїдеш додому, знайдеш їх у фрау Харитини. Ну, міцно стискую твою руку й бажаю всього найкращого. До побачення.
Твій приятель
Іоганн Шульц.
Полтава, 1913, 13/Х.
Адресу мою знаєш".
* * *
Спасибі Вам, любий Іоганне Карловичу, й за ласкаве слово, й за пам’ятку, й за подарунки.
А який же гарненький Самзнайчик!..
Лист Харитини наліплюю. Не можу вгадати, хто це їй писав.
"Дорогий наш паничу Максимчику!
Я слава Богу жива й здорова чого від Господа Бога і вам желаю тильки в ногах крутить і кашель. Не топлять кляті квартирьянти аж мебель тріщить. Ще заведуть сирость.
Кланяюсь вам і здоровлю з іменінами. Кланяються вам і Олексій Іванович. Самзнай такий барбос що тільки ну, їсть те що й я. Пришліть мені свій патрет, а я вишиваю вам сорочку; хотіла була встигнути, та вже мої очі погано бачуть, не можна шити вечорами. Бач, ще й забула. Ахвоньку віддали під суд щось прошпетився. Насилу в нього Олексій Іванович одібрали оренду за сад. Кватирьянти платять справно. Хай благословить вас Цариця небесна Козельщанська. Дуже дуже ми з Самзнаєм ждемо Святок бо знаємо що ви приїдете. Ще раз нехай Господь вас сохранить і захистить.
Харитина Хлягина. Неграмотна.
Ваш німець вчитель був аж двічі й приніс якісь залізні шпичаки. Таке як довгі швайки з держалнами"
От, справді, хто мене любить: Шульц, Харитина й Самзнай!
Та ще дуже до мене милий Ярко. Ми вже з ним на "ти". Він також сьогодні заходив до мене додому, щоб мене привітати й приніс пирога з яблуками, що спекла його мама. Ми мабуть будемо з ним "побратимами", бо й я його дуже люблю, й він мене також вірно любить...
Ну, це — добре. А лихе вийшло ось яке.
Коли прийшов Ярко, то я познайомив його з Мишею й Ванею. Спочатку ми запускали грамофона, грали в домино всі гуртом, а потім Миша й Ваня почали показувати, як у них в гімназії впорядковують ученики морський бій на конях. Називається це — "наумахія".