— То не штука, діду,— пожартував я,— що ведмедиця! А як звідціль не заліз туди або іхтіозавр, або мамонт, що раніш ходили по цьому місці, де тепер ваш баштан?
— А што єто за насікомая — мамут?
Я почав оповідати дідові те, що чув від Іоганна Карловича, який тим часом заснув. Ми заговорилися. Було вже пізно, коли дід подряпався на баштан. Небо потемніло й затягло хмарами; вода стала чорна, як атрамент. Мене враз загойдала легенька хвиля й я заснув з думкою, що, як ударить вночі грім, то Шульц певне скочить у воду...
Раптом я прокинувся від дужого стусана. Я лупнув очима й побачив перед себе якусь величезну рухливу чорну масу з чотирма білими довжелезними іклами. Спросонок мені видалось, що це лізе на нас страховинний мамонт. З несамовитим скриком я так і скотився в річку, ледве-ледве не втопився, бо впав боком. Коли ж мене витягли з води,— то виявилась дуже проста річ: якийсь селянин віз волами снопи й, не потрапивши на брід, наїхав просто на нашу "Лорелею".
От було шелесту! Він і сам злякався, бо воли качнулись набік — перекинули воза, але щасливо — не в воду, а на беріг. Ми тільки набрали в човен води. Гуртом: селянин, Шульц та я підважили воза, а потім, як віз поїхав, ми довго ще наводили лад на "Лорелеї". Я мусив спати голий,— бо вся одежа й білизна були мокрі. Але це було дрібницею. Головне, що я почував себе дуже засоромленим: я злякався мамонта на Ворсклі в XX столітті!..
Остання дрібна пригода була вже під Полтавою. Під’їздячи надвечір до Полтави, ми спинилися половити риби, щоб принести щось додому.
Біля нас стояв невеличкий вербовий човничок, а в ньому сидів старий-старий рибалка з маленьким хлопчиськом і лагодив волока. Я якось незручно закинув вудку й зачепив гачком за картуз хлопця. Хлопець впіймав картуза руками й, злякавшись, що я відніму його добро, почав зривати його з вудки. Я смикнув вудку, а той човен так і підплив до нас. Дід хитнувся, мало не випав у воду й ніяк не міг зрозуміти, що трапилося. Насилу ми розчепились. Тоді, як вже непорозуміння скінчилося, й рибалчин човник відплив від нас, хлопець почав нас лаяти:
— Проклятущі німці! Ми вам плечі нахлищемо, будете знать! — і т. д.
І щодалі вони відпливали на середину річки, тим дужче лаялись. Я був спалахнув хотів вже своїм човном наздогнати обидчиків, але Іоганн Карлович спинив мене й розказав таку байку Езопа.
Мале осля стояло на високій стіні, а поблизу йшов вовк. От осля й почало його лаяти та нахвалятись. А вовк підвів голову вгору, усміхнувся й байдужно промовив:
— Мене твоя лайка не ображає, бо це ж не ти мене лаєш, а те місце, на якому ти стоїш...
* * *
Ми попрощалися з Шульцем, як щирі друзі. Я міцно подякував його, що він зробив мені таку приємність...
Але як зближує людей подорож! Раніш, хоч ми вже й давно поприятелювали,— він ніколи не кликав мене до себе. А тепер і сам приходив вчора до мене й назавтра кликав мене. Я дуже, дуже радий...
Ну, моя П’ятнице! Я вже скінчив описувати свою подорож і тепер можу тобі допомогти й полоти грядки, й підв’язувати баклажани, й нарубаю дров...
— — —
Сьогодні вже третє серпня. Цілий тиждень я не записав жодного слова. А через те, що спішив рубати дрова,— умудрився надрубати собі першого пальця та ще й на правиці. Ще й тепер дряпаю, як курка лапою, або, як каже наш Грек — "мов чорт до Арефи".
Шкода, що трудно писати, бо треба б занотувати, як я гостював у Іоганна Карловича (ах, які чудові в нього рапіри, й величезні рукавиці для боксу!). Треба б також розповісти про пригоду з Афонькою, якого набили вночі якісь злодії, що влізли до саду красти яблук.
Але нехай все це напишу завтра.
Ага! Ще є лист від дяді й від В’ячеслава В’ячеславовича. Ну я їх сюди просто приліплю, та й край.
* * *
"Дорогой Сима!
"Уже август на носу, а ты себе и в ус не дуешь. Почему ты до сих пор не напишешь ответа на мое письмо, в котором я тебе приказывал готовиться к отъезду в Киев, ввиду приближения учебного года и необходимости твоего перехода в гимназию? Ты помни, что, кроме тебя, у меня много и своих забот, и я не могу постоянно думать только о тебе одном. Немедленно поговори с Алексеем Иванычем относительно сдачи усадьбы. Лучше всего ему в этом поможет г. Верхолазов, с которым я сговорился в общих чертах относительно арендных условий. Ал. Иваныч рассчитает и эту старуху, Хиврю, или как там ее, что у вас служит. А мне пусть все напишете обстоятельно.
Получилось от твоей мамы письмо из Иркутска. Она пишете, что дорога очень тяжелая и много неприятностей. Рассчитывает доехать, куда следует, до морозов. А назад сможет вернуться лишь на следующую весну. Так вот, ты оставь блажить, поспеши все устроить и числа 10, не позже, приезжай. Прошение в гимназию напишет за тебя Миша, а ты сходи в канцелярию своей семинарии и забери все документы. Когда скажешь им, что переходишь в Киевскую гимназию, то они сами будут знать, какие бумаги тебе нужно.
Кланяются тебе Миша и Ваня.
Твой дядько.
Киев, 31 июля 1913 года.
* * *
"Любий мій юначе!
"Все збирався, голубе, виконати свою обіцянку й приїхати до тебе на часинку,— та стільки набралося справ, що й вгору нема коли глянути. Пробач, голубе. Сподіваюся, що швидко побачимось у Києві. Мені твій "дядюшка" казав, що ти маєш незабаром приїхати й що тебе віддадуть до гімназії. Це, бачиш, на те, щоб ти там "трошки відшлихтувався", бо — бачиш — у вас там, по семінаріях все попенки та дяченки, або й репані мужичата. Виходить, занадто демократично! А в гімназії — самі паненята. От вони й тебе "одшлихтують", то ти будеш тоді під пару "Мишутке да Ванятке" й не смердітиме від тебе мужиком в панських "дядюшкиних" покоях...
Ну, та кріпись, Максиме! В тебе добра голова й щире серце. Якось перетерпиш і "за шмат гнилої ковбаси" не продасиш того, чому все життя щиро й завзято служив твій добрий тато й тобі заповідав. Будемо бачитись,— може коли й я тебе піддержу, чи стану в пригоді.
Як приїдеш до Києва, то, не відкладаючи, зайди до мене. Дещо розкажу й покажу тобі цікавого. Дещо знаю й про тата, але краще розповісти словами, а не писати.
Міцно стискую тобі руку, молодий любий друже, й зичу всього ліпшого.