Ми полягали й тільки-що почали дрімати, коли почули, що на нас роблять напад блохи.
От тут вже здрейфив і Іоганн Карлович. Це другий раз, бо перший був під час бурі. Він не передбачав такої напасти, Але ж дав мені добру раду. Хоча проти бліх, казав він, вигадано багато всяких далмацьких та перських порошків, але ж вони мало помагають. Його один приятель робить так: коли кудись їде в дорогу й сподівається, що йому доведеться ночувати в непевних місцях,— тоді він ще зрана п’є "тіокол". Тіокол передає свій пах всьому тілу, а того дужу не терплять ні блохи, ні блощиці, ні якесь інше плюгавство.
— А крім того, тіокол попереджає застуду,— додав Іоганн Карлович, і враз захріп, не зважаючи на бліх.
Я ж довго ще вертівся й не спав. Слухав співи, що все ще не втихали, слухав, як, певне, на церкві жалібно гукала совка-пущик й згадував своїх любих, яких теж мабуть їсть всяке плюгавство в чужій далекій стороні...
Вночі мені увесь час снилась товста пані з барабаном. Вона стукала по ньому тоненькими гострими швайками, якими все силкувалася вколоти мене по тричі одразу…
Й чого може снитись така дурниця?
— — —
Третій день
Ми встали пізніш, як в попередні два дні. Було вже 23 липня. В сім годин ми, напившись чаю в заїзді, подалися на баштан діда Дерев’янки. І що ближче ми підходили,— то все дужче я хвилювався. Але ж ще здалеку я побачив укриту брезентом "Лорелею", а біля неї — "Бутоську", який силкувався влізти під ташу.
Побачив його й наш "чорний диявол" і, мов куля, помчав до нього. Тільки йому сьогодні не довелося повторити вчорашній герць, бо "Бутоська" між ногою та дерев’янкою баштанника шугнув у курінь.
Дід Матвій страшенно зрадів, нас побачивши.
— Я вже мозковал: штось вам приключилося; не іначе, як якась приключка...
Він ще довго розповідав нам всяку дещицю, допомагав зсадити у воду "Лорелею", нарешті вибрав кілька диньок-"дубівок" на дорогу й дуже дякував за гроші, які дав йому Іоганн Карлович.
На прощання він сказав:
— Хараша ваша лодушка; нігде правди задєть! Но єщо лучча люлечка. Вот, када би мнє такую!
І яке ж його було щастя, коли Іоганн Карлович мовчки вийняв з рота свою люлечку й, не викидаючи тютюну, віддав йому запалену. Шкода, що в Матвія була одна нога, а то, певне, танцював би з радощів.
Коли ми вже сідали в човна, він пищав своїм тонким голоском:
— Обізательно заїжайте до Писаревщини. Она — ото-о! Не ото, що ото, а ото,— що ото-о! — показував він пальцем, але ми вже пливли, та ще й його Бутоська, побачивши, що його чорний ворог в човні,— войовничо й люто гавкав на нас, стоячи обіч з дідом...
Якби ми знали, що нам трапиться в Писаревщині, то, певне, туди б не заїздили. Неначе нам напророкував дід Дерев’янка, назвавши Самзная "чорним дияволом"...
Коли ми виїхали з Чернечого Яру, то вже було коло дев’яти годин ранку. Сонце пекло добренно, але подував попутний вітрець і "Лорелея" летіла, часами — на парусі, часами — на веслах по блакитній воді. Через годину ми вже опинились навпроти Писаревщини.
На нашому шляху — це єдине більше село, що лежить на лівому боці Ворскли близько берега. Ми допоручили човна черницям, які доглядали біля води монастирське полотно й за кожним словом говорили: "Спаси Господи!". Потім ми пішли до монастиря. Я сподівався, що тут також можна буде поснідати, як у Київській Лаврі. Але ж виявилось, що монастир зовсім невеличкий, однак затишний, чистенький, стоїть він просто посеред села, відділяючись від селянських хат білим кам’яним муром. Було якесь свято й у церкві ще правилася пізня служба. Ми зайшли всередину.
На нас повіяло приємною прохолодою й потягло добре знайомим мені запахом ладану. В церкві були майже самі черниці, які скупчилися біля вівтаря, а при виході стояло з півдесятка бабів та дві дівчинки. Служба вже кінчалася, черниці співали "задостойник". Я зацікавився, почувши, як одна пнулась конче співати басом і навіть наблизився до криласу. Коли це враз ззаду мене почулася якась метушня. Всі черниці обернулися до дверей і урвали співи; я теж оглянувся — й закам’янів: посеред самої церкви, на холодних чавунних плитах, широко розкинувши всі чотири лапи, лежав Самзнай. З червоного язика капала слина, а він, почуваючи спасенну прохолоду, відбивав своїм хвостом такт за тактом по чавунній підлозі наче хтось клепав у колотушку!
Черниці швидко хрестилися й переляканими голосами повторяли одне тільки слово: "Іскушеніє, іскушеніє!"
Іоганн Карлович спокійно, але голосно гукнув
— Ге-веґ форт! (Пішов геть!).
Але Самзнай лише облизався й ще дужче застукав хвостом. До нього підскочила якась черниця,— Самзнай загарчав і голосно гавкнув. Отямившись, я кинувся до собаки, вхопив його за ошийок і поволік з церкви. Я радий був тікати, скільки сили, але ж не можна було покинути товариша — Іоганна Карловича, а він, наче б то нічого не трапилося, спокійно стояв посеред церкви й з цікавістю дивився на переляк черниць.
Тим часом до нього підійшла одна, стара-престара, в довгій мантії й, показуючи на двері, промовила:
— Вийдіть, господине.
— Варум? (Через що?) — невідомо з якої причини по-німецькому запитав Шульц.
— Я вас честю прошу, господине! — повторила, вже гніваючись, черниця.
— Абер вас іст дох гешеен?
Я заглянув у двері, держачи за ошийок Самзная, й пошепки кликав:
— Іоганне Карловичу. Та ходімо бо швидше!
Тоді Шульц повернувся й спокійною ходою, як москаль, вимаршував на ґанок. За ним посунули кілька черниць і та — найстаріша.
— Какоє ви імієте польноє право, господине, наводить у святий храм собак та єщо й оскорбляєтє монашеський сан? — строго запитала вона, пристукуючи палицею.
Тоді вмішався я:
— Вибачайте нас, матушко. Ми ж цього не хотіли, це ж не навмисне.
— А оскорбляєтє тоже не навмисне? — ще сердитіше напустилась вона.
— Нада покликать "правительство",— вмішалася друга стара черниця.— Матушко Варсонофіє, гукніть лишень стражника... Поналазять всякії, оскверняють Божій храм та ще й ругаються!
— Та хто ж вас ругав, матушко? — спитав я.
— Хто ж, як не оцей! Иш, який! Говорить: "Аби б ти здохла шельма"!.. Якая же я шельма, га?..
Це вона так зрозуміла слова Іоганна Карловича: "абер вас іст дох ґешеен?" — тобто: "що власне сталося"?