— Ну, не гарячіться,— спинив мене Назар.— Я думав і про вас, але гадаю, що на вас ще прийде час. Діло, бачите, в тім, що для корисної праці в Союзі треба бути перш за все цілком ознайомленим зо всіма планами й наміченими точками програму Союзу, а вдруге — так само треба розумітися трошки й в політичній роботі, отже... розумієте, треба до цього людей трохи старшого віку. Ви ще занадто молодий... Отож, я й хочу їхати сам, дістатись до самої управи,— а це не така легка річ — з англійської колонії тепер проскочити в Австрію. Отож, розумієте, треба й дуже хитрувати, й іти на великий ризик. Тим більше, що мені не залежить на тому, щоби я тільки опинився у Відні й там застряв. Не для того мені писано й цього листа. Коли я поїду, то, безперечно, я прийму участь в тім гурті, що буде робити отой зв’язок, якого тепер не вистачає Союзові. От, зрозумійте, треба буде хитрувати так, щоб увесь час переїздити з одної воюючої держави до другої. А це ж таки не легка й не проста річ. Коли мені про це пишуть, то насамперед мають на думці, що я знаю кількох мов і можу бути в Англії — англійцем, в Німеччині — німцем, в Росії — москалем, а у Франції — французом.
— Ну, добре! — сказав я.— Натурально, що я не зможу того, що зможете ви, але ж ви самі читали, що там не вистачає робітників на всяку роботу. Невже ж таки для мене не знайдеться діла? Я ж теж знаю досить німецької й російської мов та й вивернусь при всіх нагодах з англійською, тепер я ще вмію й писати на машинці і т. д. Може б таки й я поїхав з вами. Ну, як же я почуватиму себе тут дармоїдом, цілком самотній, коли ж там і я може б на щось придався?!
— А може ви придастесь для чогось тут? Хто знає! Тим більше, що ви ж маєте тут певні плани, будете швидко ходити на лекції...
— Які плани, які лекції? — мало не закричав я.— Що ж це, справді, Назаре? За кого ви мене вважаєте?.. Там насуваються такі події, а я буду дорожити якимись...
Але в цей момент хтось постукав у двері. Увійшов Папаянц.
— Ви це — що? Сваритесь під Новий Рік? — здивовано спитав він.
— Ну, сваритись ми не сваримось, але сперечаємось. З приводу того, яку пану Максимові краще проходити дисципліну в біжучому семестрі...
Я зрозумів, що Барильченко продовжувати нашої розмови при Папаянцові не хоче, й собі замовк.
Але в моєму серці зростало нове, солодке почуття... Це була і тривога, й радість, й нетерплячка... А, хіба я знаю, що то було, як те назвати?!.. Я знав тільки одне, що надходить великий час, що надходить та пора, коли може повстати "Молода Україна", як повстала за часів Гарібальді "Молода Італія", коли
"Може знову розв’яжуться
Зв’язанії руки,
Може знову брязчатимуть
Козацькі шаблюки?!"..
І чому ж я, хоча й "ще занадто молодий", не зможу на щось придатися, коли, наприклад, у війні за визволення Італії міг придатися й "Маленький барабанщик", як розповідає Амічис в своїй прекрасній книзі?! Я хочу думати, що служити своїй Батьківщині може не тільки той, хто має багато літ, а хто її любить!
Якась хвиля екстазу часами заливала мене всього, думки одна поперед другої клубилися в голові, серце голосно стукотіло, хотілося плакати... Я спочатку майже не чув, про що говорив Папаянц з Барильченком, не помічав, як біжить час і ми наближаємося до 12-ої години...
Нарешті я вгамувався.
Папаянц тим часом говорив:
— Не можу вже я тут усидіти більше. Мушу їхать! — І він зірвався з місця, та схвильовано бігав по хаті...
Надійшла північ. Правда, то була "не наша північ", то була половина австралійської ночі, але ж дарма, що в той час у нас, десь у Києві чи Полтаві було тільки ще чотири години дня; дарма,— що там Новий Рік надійде тільки через тринадцять з третиною день, ми — "три блудних сини", що відбилися від рідних хат,— підняли келехи за Новий Рік, який повинен принести принаймні надію на визволення нашим нещасним, змученим, окровавленим народам.
— За вільні самостійні нові держави! — урочисто промовив Барильченко.
— За вільну Вірменію,— по-вірменському вигукнув Папаянц.
Ми духом випили біле, шипуче вино й поцілували один одного. Був прекрасний момент високого душевного підйому й було тільки шкода одного, що між нами нема містера О’Фонеля, який цілком би поділив наш почуття...
А розчиненим в садок вікном чути було далекий гомін життя, якась комашнина безтурботно бринькала своїми крильцями, в хату заглядали білі, наче воскові, лілеї й червоні троянди, над якими нависла кошлата шапка Юбеї, вливалося гаряче, запашне повітря. Для мене зустрічати Новий Рік в таких умовах було чудом, бо де ж таки можливо для нас, щоб в ніч Нового Року — вікном лилася літня спека, заглядали знадвору квітки, шамотіли комахи... І, коли можливе таке чудо, то чому ж неможливе й те велике, про яке були всі наші мрії в цю пам’ятну ніч?!.. Дивний Новий Року! Ти приходиш так дивовижно, що вірю я тобі, що я певен — ти зробиш чудо й принесеш на мою рідну Вкраїну палке, ясне сонячне літо серед лютої зими!..
Сідней, Н.-Валіс, 1 січня, 1915 року.
— — —
Увечері до мене приходив Барильченко й ми продовжували нашу вчорашню розмову. Він поки що намітив собі такий план: негайно розпочинає готуватись до від’їзду, причому поїде на Америку. Тим часом він вже понаписував листи й найшов змогу переслати по відомих йому адресах до Швеції. В тих листах він пише, що буде ждати наказів в Нью-Йорку, а відтіль сподівається доїхати до Європи. Що робити далі? — вже буде видко там. Коли ж він приїде до Америки й матиме бажані звістки, тоді викличе мене, а тоді й я поїду тією ж дорогою.
Власне, я не розумію, чого він не хоче, щоб я їхав разом і навіщо мені треба затримуватись тут? Але він уперто мене переконує його послухатись, бо "так буде краще".
На мій жаль, нам і сьогодні не дали скінчити розмови, бо прибігла Мжичка й покликала нас пити "цай" в гурті з моїми господарями. Ми не могли відмовитись, тим більше, що там були гості. Звісно, як тепер завжди, одразу розпочалася політична розмова — про війну, про її наслідки й тому подібне. Коли ж зайшла мова про будучину Росії то ми тут не могли договоритись до спільної думки. Пан Богуш Вопалка та ще його один приятель — чех стояли на тому, що щастя й сила всього слов’янства залежатиме від успіху й перемоги Росії над німцями. Ми з цим погодитись не могли. Під кінець розмова навіть дійшла до певного загострення, коли гість спитав нас: