— Так, уже два роки,— повторила Ліззі, поволі заспокоюючись під магічним впливом алкоголю.— Я завжди гуляла вечорами надворі, бо вдома нічого було робити. Спершу тільки сиділа на ганку і весь час дивилася на вогні та перехожих. А потім якось вулицею пройшов Малюк, глянув на мене, і я одразу вклепалася в нього. Коли він уперше напоїв мене, я проплакала вдома цілу ніч і мені дали прочухана за те, що заважала іншим спати. А тепер... Скажіть, Томмі, ви бачили коли-небудь цю Енні Карлсон? У неї тільки й краси, що перекис. От я його шукаю! Ви так і скажіть Малюкові, коли він заїде. Я йому покажу! Я йому серце виріжу! Так і зроблю. Ще віскі, Томмі.
Нетвердою ходою, але сторожко поблискуючи очима, Ліззі йшла вулицею. На порозі цегляного прибуткового будинку сиділо кучеряве дівча й замислено розглядало заплутаний мотузочок. Ліззі плюхнулася на поріг поряд з дитиною. Крива, непевна усмішка блукала по її розпашілому обличчю, а очі раптом стали ясними й щирими.
— Давай я покажу тобі, як гратися в мотузок,— сказала вона, ховаючи запилені туфлі під зеленою шовковою спідницею.
Поки вони сиділи там, у Клубі Опівнічників спалахнули святкові вогні. Раз на два місяці там влаштовувались бали. Члени клубу дуже цінували такі дні і старалися, щоб усе було парадно й розкішно.
О дев'ятій годині в залі з'явився президент Клубу Малюк Меллалі під руку з дамою. Волосся було у неї золоте, як у Лорелеї. Вона говорила з ірландським акцентом, але її "так", хоч воно й звучало як насмішкувате "отаке", ніхто не сприйняв би за відмову. Вона плуталася в довгій спідниці, червоніла й усміхалась — усміхалась, дивлячись в очі Малюкові Меллалі.
І коли вони зупинилися посеред кімнати на навощеній підлозі, сталося те, для відвернення чого безліч ламп світиться по ночах у багатьох кабінетах і бібліотеках.
З кола глядачів вихопилась Доля — в зеленій шовковій спідниці, під псевдонімом "Ліззі". Погляд у неї був суворий, очі — чорніші за агат. Вона не кричала, не хиталася. Зовсім не по-жіночому кинула одну-єдину лайку — улюблену Малюкову лайку — таким самим, як у нього, грубим голосом. А тоді на превеликий жах і сум'яття Клубу Опівнічників виконала хвалькувату обіцянку, яку дала офіціантові Томмі, виконала, наскільки вистачило довжини ножа та сили її руки.
Потім у неї прокинувся інстинкт самозбереження... а може, то був інстинкт самознищення, інстинкт, який суспільство органічно приживило до дерева природи.
Ліззі вибігла на вулицю й мов стріла помчала по ній — так у сутінках вальдшнеп летить через молодий лісок.
Отоді й почалося — найбільша ганьба великого міста, його задавнена виразка, його скверна і приниження, його темна пляма, його вічне безчестя і злочин, заохочуваний, некараний, успадкований від часів глибокого варварства,— почалося цькування людини. Тільки у великих містах ще зберігся цей жахливий звичай, у великих містах, де в цькуванні бере участь те, що називається витонченістю, цивілізацією і високою культурою.
Вони гналися за нею — ревучий натовп батьків, матерів, коханців, дівчат,— вони кричали, вищали, свистіли, кликали на допомогу, жадали крові. Добре знаючи дорогу, з однією думкою — скоріш би вже кінець — Ліззі мчала по знайомих вулицях, поки не відчула під ногами прогнилі дошки старої пристані. Ще кілька кроків — і добра мати Східна річка прийняла Ліззі в свої обійми, обійми замулені, але надійні, і за п'ять хвилин розв'язала задачу, над якою ночами при світлі вогнів сушать голови в тисячах пасторатів і коледжів.
Кумедні сни бувають часом. Поети називають їх видивами, але видиво — це тільки сон білими віршами. Мені приснився кінець цієї історії.
Сниться мені, ніби я на тому світі. Не знаю, як я там опинився. Мабуть, їхав поїздом надземної залізниці по Дев'ятій авеню, або прийняв патентовані ліки, чи намагався смикнути за ніс Джіма Джеффріса[1], а може, вчинив ще щось необдумане. Як би не було, а я опинився там, серед великого натовпу, біля входу до судової зали, де відбувалося засідання. І час од часу вродливий величний ангел — судовий пристав — з'являвся в дверях і викликав: "Наступна справа!"
Поки я подумки перебирав свої земні гріхи й міркував, чи не спробувати довести своє алібі, пославшись на те, що я жив у штаті Нью-Джерсі, ангел — судовий пристав — відчинив двері й оголосив:
— Справа номер 99852743!
З натовпу бадьоро вийшов сищик у цивільному — їх там безліч, усі в чорному, наче пастори, і вони розштовхували нас, духів, точнісінько так, як, бувало, полісмени на грішній землі розштовхували людей,— отож вийшов сищик, тягнучи за руку... кого б ви думали? Ліззі!
Судовий пристав втягнув її до зали й зачинив двері. Я підійшов до крилатого ангела і спитав його, що це за справа.
— Дуже сумний випадок,— відповів він, склавши пучки пальців з налакованими нігтями.— Зовсім невиправна дівка. Я спеціальний агент у земних справах, превелебний Джоне. Цю справу доручили мені. Дівчина вбила свого нареченого й позбавила життя себе. Виправдань у неї нема ніяких. У доповідній, яку я передав суду, факти викладено з усіма подробицями, усі вони підкріплені надійними свідченнями. Кара за гріх — смерть. Хвала творцеві!
З дверей зали вийшов судовий пристав.
— Бідолашна дівчина,— сказав спеціальний агент у земних справах, превелебний Джоне, витираючи сльозу.— Це один з найсумніших випадків, які мені траплялись. Ясна річ, її...
— ...виправдали,— випередив його судовий пристав.— Ану, підійди сюди, Джоне. Дивись, аби тебе не списали на мило. Чи, може, тобі закортіло бути місіонером десь у Полінезії, га? Щоб більше не було таких несправедливих арештів, а то дістанеться тобі. А в цій справі треба арештувати он того рудого, неголеного, неохайного чоловіка, що сидить біля вікна й читає газету, поки його діти граються на вулиці! Ну, мерщій, мерщій повертайся!
Дурний сон, правда ж?
[1] Джім Джеффріс — відомий американський боксер.