◊
Розчави ці томати, мамо, якщо мені вдасться заснути — я не чинитиму опору твоїй ідеальній уяві, сповита у незаплямовані пелюшки. Мамо, всі пелюшки я давно забруднила, тому чави томати і вари до кипіння морс, допоки робитиму спробу заколисати дрантя од самоконтролю: я, мамо, шалено потребую у свій ледь припухлий рот. Я би, мамо, якісно смоктала. Не тич осі ґумові цяцьки. Мамо, я ж не про соску. Не тич же, мамо, не тич. Наливаєш у прогрітий слоїк свій зварений морс, а я, мамо, говорю про беззмістовне. Бо в тому, що б смоктала, направду ніякого змісту. Хіба зовсім на дрібку бажання зафіксувати нині потрібне тепло. А ще рухала язиком, але не заради себе — так, мамо, я доводжу (як можна) свою любов. Чого вже там, мамо, крути в м'ясорубці томати, аби попустити мій пал. Та неси слоїки десь подалі, щоб не мала спокуси припасти до твого нектару.
◊
Цьому наливають укотре, а він дудлить. Дудлить. Він настільки дудлить, що вже не соромно захотіти довколишніх білолицих. Не соромно захотіти — і він хоче. Принаймні, саме так говорить мені: хоче. Спочатку якось байдуже, а після розумію, що згодом можу зарадити. Кажу це йому, що згодом я можу зарадити і най почекає. А він же, продовжуючи своє дудління, відповідає, що чекати йому не в силі, бо й так аж занадто чекає. Мені нелегко вмовити, але я вмовляю, арґументуючи відмову наразі ліпшим варіянтом за кілька годин, білолицих обіцяю на краще. Гаразд, на кращих білолицих він дає згоду, і йому наливають все, що на денці. А за годину він, неконтрольований і ледь свідомий, займає позицію поряд із моїм стільцем у надії, нарешті, на білолицю. Питає, як мене звати та загалом, хто така. Умовчую. Така. Довкола ж рухається святковий нарід, до залі збігаються співці. Вони будуть співати — співці. А той, який дудлив і чекає на обіцяну білолицю, теж співатиме — теж співець. Це нічо', що він настільки дудлив, — співатиме. Проте це не все, адже думає, що в білолиці я пропонуватиму себе, хоча я зовсім не білолиця і як можу пропонувати себе в білолиці. Тому, коли починається спів, і сцену заполонює хор із білолицих, давай, мовлю, обирай білолицю, я ж зазнайомлю — дехто мені відомий. Він, неконтр-ольований і ледь свідомий, помітно пожвавлюється і вже не такий неконтрольований і більш свідомий. Натомість — спантеличений. Він не знає, що на це. Унаслідок чого на це говорить, мовляв, про що я, у нього дружина і подеколи секс, білолиці йому ні до чого. Однині йому соромно, цебто білолицих уже не хоче. Знизую плечима (я так дивуюсь) і, на всяк випадок, повідомляю, що я, мабуть, ні про що, коли подеколи секс і дружина. Ми чуємо хор, а незабаром співає навіть він, плекаючи останню надію на обіцяну білолицю — він запросить відсвяткувати свято, в честь якого співали співці. Ми п'ємо енерґетичні напої, як з'ясовується, що з дружиною насправді не все так добре. Знизую плечима (бо знову дивуюсь): а що з дружиною не так добре? З'ясовується далі, що той секс, який подеколи, аж ніяк не секс. Знизую плечима (дивуюсь). Отже, не секс і білолицю таки хоче, але іншу, приблизно таку, як я, або я. Йому було соромно доти, доки не з'явились енерґетичні напої, але енерґетичні напої з'явились, тому йому знову не соромно. Дивуватися я не думаю і байдуже повідомляю, що від білолицих у мене лишень лице — я зовсім не білолиця, а з дружиною, звісно, шкода. Піднімаюся тікати, навіть не питаючи про чигирин. Що може він знати (коли про чигирин)?
◊
Мамо, я повертаюсь на ранок. Ти заскочена, мамо, а я не тямлю, що не так. Для початку запитую, мамо, що не так. А ти, мамо, говориш, усе так і змушуєш оцим нервувати. Нервуючи, мені ніяково — я почуваюся винною, ти ж, мамо, від сього заскочена не менш. Чистиш, мамо, картоплю. Стою і чекаю, коли нарешті скажеш, що не так. За-скоченою, продовжуєш чистити і робити вигляд, немов, усе так. Картоплі з каструлю. Нащо, тобі, мамо, стільки картоплі? Заскочена: варитимеш суп. А-а, затягую, суп. Коли ж закінчується картопля, аби її чистити, ти, мамо, вивертаєш свою заскоченість: тебе переймає, ачи не маю якихось венеричних хвороб і чи не потрібні мені лікувальні прокладки, адже ти розумієш, що я, мамо, вже доросла і можу мати чоловіків, коли що, розходишся, мамо, лікувальні прокладки ти дістанеш на раз. Я, заскочена, мамо: не маю хвороб і не потребую ніяких лікувальних прокладок, навіть коли ти розумієш, що я вже доросла і можу мати чоловіків. Тому, вари, мамо, суп — я їстиму, бо повернулась на ранок.
◊
Сей дещо повільний і переконує, що нам слід перекинутися парою слів. А я от ворушу, нащо все це, коли нас абсолютно ніщо не зв'язує і навряд чи зв'язуватиме. Наполегливості ж сього можна лишень позаздрити, але — до чого мені: я нічогісінько не позаздрю. Проте схиляється до того, що ми говоритимемо. І навіть якось так протяжно й потужно (значні мовні прогалини). Врешті, не так часто трапляється, що комусь кортить перекинутися з моєю подобою парою слів. Тому най, най говорить. Сей запалює сиґарету і довго не виймає з порожнини. Бачу, який на початку присоромлений. Нащо йому? — не порозумію, та втримаюсь. Присоромленість триває, допоки не змушую не соромитись, а говорити по суті, що там є — особливого і термінового. Сей затягує потужно дим і викидає недопалок, а потім, виявляється, нічого особливого і термінового там нема: сьому потрібно тепла і, як завше, любови. Думаю: що — за тепла і, як завше, любови? Хіба не ходить про словесний атракціон? Гей, як я регочу, аж сьому доводиться трохи засмутитись, аби з мене аж так не випирала масштабна регітня. Тож, сей, трохи засмучений, виправдовується на свою користь, мовляв, йому подобаються саме такі. Йой, укотре коробить од такі, тому готуюсь до зугарної відсічі, хоча ніяк, поки не питаю, а що дружина, яку слід саджати на каруселі, за чим довго-довго показувати свою спроможність? Сей каже, що дружина — нічого і каруселей, поготів — показувати спроможність, не потребує. Мене обурює: сьому просто наплювати на каруселі, на які все ж годиться саджати дружину і показувати (не говорячи про довго-довго і спроможність). Мене настільки обурює, що одразу ж втомлююсь від розмови — волію швидше піти. Повідомляю сьому, що йтиму — і жодних спроб затримати мене на довше. Ніякого довше. На що сей пропонує до каруселей і по спроможність: мовляв, я така, як йому слід. Горюю: невже я походжу на таку, що сідатиме на чужі каруселі — і гойдатиметься? Невже я походжу!? Вся ця відраза щільно огортає мізки — я більше не спроможна думати ні про що, крім цієї відрази. Тому від мене, як не гойдаюся на каруселях. І загалом — не гойдаюсь; негайно ж іти. Сей, відчуваю, засмучений, утім, попереджає, що чекатиме, най і не гойдаюся. У чигирині наливають, аби не було так печально і боляче — чомусь думаю, коли нарешті віддаляюся швидше.