Чигирин

Страница 2 из 5

Барбара Рединг

Нащо, мамо, чекаєш на мене так несподівано. І загалом — нащо, чекаєш? Ага, мамо, із шкіряним паском, щоби висікти до останньої хрипоти. Утім, останньої хрипоти, мамо, я вже не в змозі, а ти б, мамо, коли вміла, могла би провідати. А ти ж-бо не вмієш, і це безсумнівно. Віднаходжу найглибшу шпарину і бачиш, мамо, я вже (швидесенько й) там, ти ж, у свою чергу, навіть не встигаєш змочити шкіряного паска ув оцті. Наближаєшся з таким, який є, — сухим. Що ж ти тим, мамо, (передбачено) сухим? На мені, мамо, без цього майорять святкові прапори. Ти, знаю, не знаєш, і, мамо, ніколи не знатимеш, тому що до цього тільки небесним посланцям. Чи то підземним. Я не свідома, мамо, хоча давити приходять саме мене. У них все виходить — вони направду давлять. Мамо, вони ж так давлять... Не певна, що це сновидіння. Мамо, я не певна. У шпарині ніякого світла і спертий запах жіночого поту. А ще, мамо, не жіночого, бо таким потом, не жіночим, нагороджують найліпші і, що не належать, чоловіки. Отже, окрім жіночого, ще чоловічий. Можна думати — небесні посланці, однак не вони, але не переконує — я переконана. Наразі ж про тебе, мамо. Слизькі пронизливі згуки тримаєш, як прихисток, у собі. Навряд чи це, мамо, врятує од серйозних утрат. Тому ліпше зробити так, як ти, мамо, і робиш, полишивши шмат відпрацьованої шкіри на вході до моєї шпарини. До того ж клунок із буханцем: ти така лагідна мати.

У невеличкому льосі, де віднедавна, перегорають лямпи. Доводиться тягти на середину стіл, а зверху споруджувати стілець. Лізти на той стілець, аби викрутити перегорілу лямпу, а потім вкрутити свіжу. І так трохи не щодня. Хоча скоро лямпи скінчаться, я вкручую. Поки ж вкручую, до мого невеличкого льоху збігаються люде. Не вірю, що людям цікаво лише слідкувати за зміною лямп у цьому приміщенні. Таке може бути цікаво хіба що безпритульним, бомжам. Але люде, які збігаються і яких незліченно, ніякі не безпритульні, не бомжі, — абсолютно пристосовані до виживання люде. На них одяг і черевики, а ще люде всміхаються. (Ліпше б це були безпритульні, бомжі.) Видається, їм відрадно без жодної на те причини. Найчастіше лямпи перегорають під вечір, саме тоді й збігаються люде. А поки не вмикаю світла, приходить лише один із людей, коли до спектаклю з перегорілими лямпами ще кілька годин. Він приходить і приходить, пояснюючи, буцімто перегорілі лямпи інтересують набагато менше, ніж я. Я — на стільці, який споруджую, коли лізу викручувати і вкручувати, а більше ніяких стільців, — питаю, якщо перегорілі лямпи інтересують менше, що тоді я. Той, що приходить і приходить, лютує через мою негостинність і не відповідає. Мені ж байдуже, оскільки у сьому невеличкому льосі справді складно бути бодай на дрібку гостинним. І я негостинна. Він лютує кілька хвилин, а потім вщухає. Мною колотить сподівання: що от-от і нарешті він піде. Але той, що приходить і приходить, нещодавно прийшов, тому він не йде. Своїм одним стільцем не поступаюсь; стоїть посеред льоху і пританцьовує. Думаю, коли б була труба — дула, най би вибивав. А так, коли без труби, мене це дратує. Кажу, заспокойся, і роблю нову спробу з'ясувати: якщо перегорілі лямпи інтересують менше, що тоді я. Не лютує, але засмучений. І що такого? Що такого, відповіди він не дає. Я визираю до єдиного у невеличкому льосі вікна, але гостинною і досі бути не збираюся. Можливо тому він пропонує ввімкнути до розетки електричний чайник і заварити чай. Звісно, промовляю, продовжуючи визирати до єдиного у невеличкому льосі вікна, попереджаючи не вперше, що в моєму льосі ані розетки, ані електричного чайника, не говорячи про якийсь там чай. Лише от лямпи, які перегорають. Він думає, що я нещадна і не розумію всієї його величі. Він спочатку так думає, тільки після цього говорить мені. За вікном нічого; я ж уважно слухаю, незважаючи на те, що ніяка я не гостинна. Не гостинна, втім уважна. Вислухавши, розглядаю. Той, що приходить і приходить, продовжує: він утомився приходити просто так, йому треба більше, і чого це я мовчу. Зручніше всідаюся на стілець, спостерігаючи за жестикулюванням того, зауваживши до себе, мовляв, має рацію, величі не розумію, нещадна. Да, так дуже зручно продовжувати мовчання. Зрештою, робить спробу він нагадати, так довго мені не витримати. Слухаю і міркую: як — так? І невже між нами про це колись йшлося? Той, що приходить і приходить, наразі говорить і говорить. Най говорить, мені не жаль, прецінь починають збігатися люде, і пора запалювати світло. Я повільно зісковзую зі стільця, щоб упритул підібратися до вмикача. Люде щільніше заповнюють простір, хоча стіл не посередині і невідь коли перегорять лямпи. Запалюю світло та знов наближаюсь до столу: стягую з нього ключ від льоху. Той, що прийшов і говорить, — далі говорить. У невеличкому льосі набито людьми, тому слухачів вистачає. Ще раз міркую: якщо перегорілі лямпи інтересують менше, що тоді я, проте більш не запитую. Прорізую натовп єдиним покриком: а як чигирин, і пнуся до виходу: аякже, величі не розумію (нещадна). Я зачиняю двері на ключ і не вертатимусь. Незабаром у невеличкому льосі перегорять лямпи, але я не мінятиму, бо так довго мені не витримати, а лямпам і без цього кінець.

А істерики, мамо, не врятують жодної курви, якби тобі не хотілось. Тому, мамо, не варто, не голоси. Я до того, що курвою мені аж ніяк не бути: мій піт зціловує лиш один мужчина. Отож, всі рідини з мого анального отвору однакової природи. Себто з хворобами, мамо, у мене ніяких проблем. Мамо, я не хворію. Хіба що бажанням не стати роздовбаною. Я сподіваюся, мамо, що роздовбаність мені не загрожує, тому що і досі безжально люблю. Згодна, мамо, нащо така хвороблива відвертість. Проте, мамо, — я не хворію. Це остання зі спроб злікувати невміння бути доречною. Так, мамо, навряд чи і вдасться злічити. Старатимусь. Мамо, а чи ти знаєш, як я старатимусь. Добре, мамо. Добре. Навіть коли не чуєш. Ти ж, мамо, вередлива — так вередуєш, оголюючи свою ротову порожнину на посміховисько. Тебе чують мої два вуха, проте достеменно не відомо, ачи вони чують. І це, мамо, все.