"Шо я їм тепер скажу? Печінки розсєдутси їм та й мені!"
Страшно боїться своєї бесіди, що нею повістуватиме домівці про Чічку.
Світла в церкві горіли, до святих крізь ладан кліпали.
Вітер дуже скомлить по яругам і розпеченим жигалом вертить ув ушах коновкареві: нема Чічки, нема нашої мамки!
Він пошпотується об камінь на дорозі, викрісує з нього вогню, бо його серце розпалюється, заходить кип'ячою смолячкою.
На момент відтерпає.
Він знову обертається назад, хоче сказати Чічці, аби сокотилася і не ударилася об тойтам камінь, але Чічки нема, лишень його горбата тінь стоїть назад нього.
А в долині той потічок, що в ньому він на попасі Чічку напував і сам із нього пригорщами воду пив, без впину його допитується своїм плаксивим журкотом: "Де Чічка?"
А той темний, понурий ліс дивиться на нього своїми великими очима й допитується всіма ротами: "Де Чічка?"
А тота придорожня громадська травиця, що цілу ніч умивається слізьми від навіяного пороху і тремтить голіська від студені, піворить дрижачим голосом: "Де Чічка?"
Коновкареві виривається із запечених грудей тяжкий струпішілий стогін. Він ще дужче тисне узду під пахою і підводить задеревілі ноги.
"То сарачєтко доброго серця було. Сегодни люди — гаддє, а вона п'єтнаціть рік вірне робила. Аді, вкусити не було шо, а ми усіх бойків переходили. Хоть голодні, а хоть босі, завше ходили. Де єка є коновка у бойка, то все моя Чічка переносила, а я лиш дзерно носив та й кошелики з лижками".
Ані місяць, ані зорі не хотіли дивитися, як коновкар вітатися ме із своєю челядкою. Геть поховалися за хмари мряки, що розстелилися по горах і давлять їх своїми важкими краплями, гей розтоплене олово, гей мужицькі сльози.
Коновкар увійшов у хату, скинув з плечей бесаги і споглянув задубілими очима на жінку й на діти, що схопилися із землі від потахлої ватри і кинулися вітати дьидю.
Коновкариха борзенько вибігла, щоби розсідлати Чічку, накрити веріткою і дати їй ліки на "золзи". Дітвора впелескалася до дьиді:
— Дєдику! Ми устарали Чічці сіна, три в'єзці устарали!
Коновкар не відзивався.
Улітає назад до хати коновкариха і з перепудженим поглядом питається голосом, що прочуває розпуку:
— А Чічка де? Ти сам?
— Дєдику, ви де лишили Чічку? — запіяла дітвора.
Коновкар береться відповісти, але його уста не можуть відімкнутися. Він вхопив у руку узду, і показав її у відповідь жінці-дітям, і весь затремтів, а очі попісніли.
— То ти сам прийшов?— зойкнула жінка вдруге.
— Нема Чічки, дєдику?— завели діти.
— Нема!— жбурнуло жасне, тяжке слово із коновкаревих грудей.
Так жбурхає кип'яча кров із серця, що його тяжкий камінь роздавлює, розтріскує...
Таке темне зробилося надворі небо, гей сажа, що вихоплюється з диму фамілійної ватри і присідає гуцульські стіни, стелю, лиця, очі і затикає гуцульські горла.
Із коновкаревої хати опадами вибігають на зігнилий дах придушені стони і вкосичують його собою:
— Чічка! Чічка! Золота наша Чічка!