— Хочете кави, хлопчики? — запропонувала вона.
— Ні, — відповів Берра. — Ми шукаємо дідуся. Тьотя Тора піднялася. Витерла рот серветкою. Поклала руку Беррі на плече.
— Його тут більше немає, — сказала вона. — Він покинув нас.
— Може, він заблудився? З ним це стається, — припустив Берра.
Тьотя Тора обійняла Берру за плечі. Вона сказала, що дідусь тепер на небі, що в суботу з ним можна буде попрощатися в каплиці. Берра був жахливо роздратований. У нього навіть сльози навернулися на очі. Він вирвався з Ториних обіймів.
— А я якраз навчився свистати! — крикнув він і штовхнув камінь носком черевика.
В суботу піднявся сильний вітер. Він гудів у кронах дерев. Високо в небі летіли хмари.
Берра зайшов за мною. Він був в ошатній яскравій сорочці, а волосся зачесане і пригладжене.
— Пішли, попрощаємося з дідусем, — сказав Берра.
Але перш за все ми пробралися в сад Густавсона і зірвали там найкрасивішу троянду.
Перед каплицею стояв поховальний автобус. Всередині вже все почалося. Один дідусь грав щосили на органі. А на лаві сиділи тьотя Тора в чорній сукні, медсестра і ще дехто. Всі дивилися на білу труну, що стояла посеред кімнати.
— Сядемо тут, — сказав Берра. — Тут добре видно.
Ми сіли на лаву біля самих дверей. Коли замовкла музика, з'явився священик і проголосив промову. Дуже коротку.
— Нільс був щасливою людиною. Особливо в кінці життя, — сказав священик. — Ми всі любили його. Він не був самотній, хоча в нього і не було рідних.
Тут Берра підняв руку і махнув нею так, що всі обернулися.
— Він же був моїм дідусем!
Потім всі стали підходити до труни і класти квіти. Ми з Беррою підійшли останніми. Вклонилися. І Берра поклав густавсонову троянду на самий верх.
Я потягнув його за руку, але він залишився стояти біля труни.
— А тепер я засвистаю! — оголосив він.
Берра свистав, і його свист розносився по всій каплиці.
Він свистав "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"
— Ну як? — поцікавився Берра, коли ми вийшли на вулицю.
— Здорово! — визнав я. — Можеш бути задоволений.
— А я і задоволений.
Ми стояли на вітрові і дивилися, як два чоловіки в чорних рукавицях вносили труну в автобус.
— Що ж,у крайньому разі, нам було весело разом, — сказав Берра.
Автобус поїхав. Ми махали йому услід, поки він не зник за поворотом.
— Ну, що тепер будемо робити? — запитав я.
— Підемо запустимо повітряного змія. Сьогодні нарешті вітряний день.