Та все ж вона і да"лі жила з Сімоном, стогнала вночі у його обіймах і часом не хотіла відпускати його від себе, притискаючи до себе тим рухом, яким пригортають хіба що дітей або дуже вмілих коханців, рухом власниці, так наляканої нетривкістю своєї влади, що навіть Сімон не міг осягнути глибини цього її почуття. У такі хвилини Поль опинялась на межі старості, на межі тієї чудової незрівнянної пристрасті, яка спалахує лише в літньому віці, і згодом сама сердилася на себе, сердилась на Роже за те, що не він був поруч, адже він ніколи не змушував її роздвоюватись. У хвилини близькості з Роже він був її господарем, а вона його власністю; він був не набагато старший за неї, усе в їхньому зв'язку відповідало моральним і естетичним нормам, яких, виявляється, вона дотримувалася, сама не підозрюючи цього. А Сімон не почував себе її господарем. Сам того не усвідомлюючи і не знаючи, що він губить усе, він постійно ставив себе у становище підопічного; засинав на її плечі, ніби просячи захистити його, вдосвіта прокидався, Щоб приготувати сніданок, в усьому питав поради Поль, що зворушувало її і воднораз викликало ніяковість, бо здавалося чимось протиприродним. Поль поважала його: тепер він уже працював; якось він навіть возив її на один судовий процес у Версаль, де задля неї блискуче зіграв роль молодого адвоката: тиснув чиїсь руки, дарував поблажливі посмішки журналістам і раз у раз підходив до неї, немов вона була віссю його діяльності. Час від часу він уривав свої дотепні і глибокодумні розмови з незнайомцями, щоб повернутися в її бік і крадькома пересвідчитись, чи вона дивиться па нього. Ні, він не грав перед нею комедію чоловічої незалежності. І тому вона теж не спускала з нього очей, вкладаючи у свій погляд якнайбільше захоплення і цікавості. Однак як тільки він повертався спиною, в її очах проглядала ніжність і гордість. Жінки задивлялись на нього, і Поль почувала, яклбагато важить те, що хтось задля пеї живе. Зрештою, її більше не бентежила різниця у їхньому віці, вона більше не задумувалась: "А чи любитиме він мене через десять років?" Через десять років вона житиме самотньо або з Роже. Це їй без упину повторював якийсь внутрішній голос. І на думку про свою роздвоєність, проти якої вона нічого не могла вдіяти, її ніжність до Сімона ставала ще більшою: "Моя жертво, моя люба жертво, мій Сімончику!" Вперше в житті вона втішалася жахливою втіхою від того, що любить людину, якій неминуче завдасть страждань.
Оце "неминуче" з усіма наслідками лякало її: її лякали запитання, які колись поставить Сімон, і поставить їх на правах людини, яка страждає: "Чому ви віддали перевагу Роже, чим цей неуважний хам здолав мою шалену любов, яку я вам дарую щодня?" І вже тепер Поль жахалася на саму думку: "Що вона пояснюватиме Роже?" Про нього вона не могла казати "він", вона казала і казатиме "ми", бо неспроможна була роз'єднати їхні життя. Хоча й не знає чому. Можливо, її шестирічні зусилля зберегти їхню любов, всі ті безнастанні болісні зусилля стали зрештою для неї дорожчими від щастя. А може, їй гордість не дозволяла змиритися з думкою, що всі ті зусилля марні, і сама ця гордість, безперервно зазнаючи ударів, тільки міцніла; зрештою, Поль обрала Роже своїм володарем, може, саме через страждання, яких він їй завдавав. Так чи інакше він завжди вислизав з її рук. І ота боротьба, успіх якої був досить сумнівний, стала сенсом її життя.
А тим часом Поль не була створена для боротьби; інколи вона нагадувала собі про це, проводячи долонею від потилиці до чола по ніжному шовковистому, трохи кучерявому волоссю Сімона. Вона могла б ковзати по життю, як її рука ковзає по його кучерях; вона шепотіла про це Сімо-нові. Перше ніж заснути, вони цілі години лежали в темряві. Вони тримались за руки, перешіптувались, інколи у неї з'являлося безглузде враження, що поруч — шкільна подруга, їм обом по чотирнадцять років, і вони перебувають в одному з тих примарних дортуарів, де дівчата шепочуться про бога або про чоловіків. Так, вона говорила пошепки, і Сімон, захошґений цією напівтаемничістю, також говорив дуже тихо.
— А як би ти жила?
— Залишилася б: із Марком, моїм чоловіком. Зрештою, він був милий, люб'язний, дуже світський. І купався в багатстві... А мені хотілося спробувати...
Вона намагалася все пояснити Сімонові: як воно так сталося, що життя її несподівано визначилося в той самий день, коли вона відважилася кинутись у вир складного, важкого і принизливого світу жіночих професій. Турботи, матеріальні нестатки, посмішки, мовчазні відмови. Сімон слухав її, намагаючись вибрати з тих спогадів те, що мало стосунок до їхньої любові.
— А потім?
— Потім я, думаю, жила б так: стала б знічев'я зраджувати Марка, а втім, не знаю... Знаю тільки, що в мене була б дитина. І вже заради цього...
Поль замовкла. Сімон обнімав її; він хотів би мати від неї-дитину, всього хотів. Вона сміялася, лагідно цілувала йому очі й вела далі.
— У двадцять років все сприймається зовсім іпакше. Я чудово все пам'ятаю: тоді я хотіла бути щасливою.
Так, вона чудово все пам'ятала. Вона блукала вулицями, пляжами, гнана цим нестримним бажанням: вона все йшла і йшла, намагаючись знайти якесь знайоме обличчя, ознаки справленого на когось враження: якусь жертву. У неї над головою вптало прагнення до щастя так само, як воно витало над головами трьох поколінь, і йому не було перешкод, будь-які перешкоди здавалися безсилі. Але тепер вона вже не прагнула брати, вона лише намагалася зберегти те, що має. Зберегти свій фах, близького чоловіка, той самий фах і того самого чоловіка, що їх мала досить давно, але в яких і досі не була певна у свої тридцять дев'ять років. Сімон засинав, пригорнувшись до неї, вона шепотіла: "Спиш, любий?" Почувши її слова, він спросоння заперечував і пригортався ще міцніше до неї в темряві, огорнутий її пахощами, їхнім спільним теплом, щасливий, як у казці.
Розділ XVII
Це була вже тридцята сигарета. Роже зрозумів це, погасивши недопалок об край переповненої попільнички. Він аж здригнувся від огиди і ще раз увімкнув лампу біля узголів'я ліжка. Була третя година ночі, сон його не брав. Він поривчасто відчинив вікно, і крижане повітря так різко обдало його обличчя, шию, що він зразу ж зачинив вікно і припав лобом до шибки, ніби хотів роздивитися холод. Але йому швидко набридла безлюдна вулиця, він кинув погляд на своє відображення в дзеркалі й одразу відвів очі. Не подобався він собі. З нічного столика він узяв пачку сигарет, одну з них машинально затиснув зубами і зразу ж поклав назад. Йому вже обридли всі оті машинальні жести, що раніше були для нього часткою радощів, які приносить життя; йому обридли всі оті жести самотнього чоловіка, йому обрид смак тютюну. Треба було б підлікуватися, щось він зовсім розклеївся. Звичайно, він жалкував за Поль, але ж не через це з ним таке коїться. В цю хвилину вона, мабуть, спить в обіймах того розпещеного хлопчиська, вона все забула. Йому, Роже, лишалося тільки вийти з дому, знайти якусь шльондру й напитися. А втім, саме так про нього і думала Поль. Він відчував, що Поль ніколи його по-справжньому не поважала. Вона мала його за брутального селюка, хоча він приніс їй у дар те найкраще і найнадійніше, що мав у собі. Усі жінки на один лад: вони, здається, всього вимагають від тебе, усе тобі віддають, ти непомітно починаєш їм цілком довіряти, а потім одного чудового дня вони зникають через якийсь нікчемний привід. Бо зв'язок Поль із Сімоном це, безперечно, нікчемний привід. А проте в цю мить хлопець тримає Поль у своїх обіймах, нахиляється над її закинутим назад обличчям, над її напрочуд ніжним тілом, що так уміє віддаватися пестощам... Він рвучко повернувся, таки закурив сигарету, з лютою жадібністю вдихнув дим, а потім витрусив попільницю в камін. Треба було протопити; щоразу, коли Поль приходила до нього, вона розпалювала вогонь, довго стояла перед каміном навколішки, стежачи, як народжується полум'я, іноді гарним спокійним рухом поправляла або підкладала поліно, потім підводилась, ледь відступала від каміна, і вся кімната ставала рожевою, живою, вся — у грі тіней; в такі хвилини йому хотілося близькості з нею, і він казав їй про це. Але все це було так давно. Скільки Поль уже не приходила сюди? Два, три роки? Він узяв собі за ввичку їздити до неї, бо так було простіше, вона завжди чекала на нього.