— Тобі мої слова здаються заїждженими?
— Ні, я сам собі часом здаюся заїждженим.
Він простяг до неї руку, вона взяла її у свої долоні. Вів він машину швидко, знайомі вулиці квапливо стелилися під колеса.
Париж лиснів під осіннім дощем. Роже засміявся.
— Я ось думаю, чому я завжди так жену машину. Чи не тому, що хочу здаватися молодим?
Вона промовчала. Відколи вона його знала, він завжди намагався показати, що він молодий, він був "хлопцем". Лише недавно він зізнався їй у тому, що це не так, і це зізнання навіть злякало Поль. її дедалі більше лякала роль повірниці, в яку вопа мимохіть утягувалась в ім'я взаєморозуміння, в ім'я кохання. Він був її життям, хоча й забував про це, і вона сама з похвальною скромністю допомагала йому про це эабути.
Вони спокійно вечеряли і розмовляли про труднощі, звичайні для всіх транспортних агенств, таких, як у Роже; потім Поль розповіла йому кілька смішних випадків, що сталися в крамниця*, де вона працювала декораторкою. Одна клієнтка від Фата конче хотіла, щоб Поль зайнялася її квартирою. Якась заможна американка.
— Ван ден Беш? — перепитав Роже.— Стривай, щось мені це нагадує. А-а, точно...
Поль запитливо звела брови. У нього був той самий безтурботний вигляд, що з'являвся завжди, коли в нього виникали спогади певного роду.
— Колись я її знав. Боюся, ще до війни. Вона завжди сиділа в кав'ярні "Флоренція".
— Відтоді вона встигла вийти заміж, розлучитися і таке інше...
— Так-так,— мрійливо промовив він,— її звали... Поль відчула роздратування. їй раптом захотілося встромити виделку в його долоню.
— Мені байдуже, як її звали,— сказала Поль.— Здається, в неї досить грошей і ні крихти смаку. Саме те, що мені треба, щоб якось жити.
— Скільки тепер їй років?
— За п'ятдесят,— холодно відповіла Поль і, помітивши вираз його обличчя, засміялася.
Роже нахилився через столик, уважно глянув їй в обличчя.
— Ти жахлива, Поль. Тобі аби тільки мене принизити. І все одно я тебе кохаю, хоч і не слід було б.
Він полюбляв удавати з себе жертву. Поль зітхнула.
— Хай там що, а завтра я піду до неї. На проспект Клебер. Я ніяк не можу звести кіпці з кінцями. Та ñ ти теж,— швидко додала вона, побачивши, що він заперечливо підпяв РУКУ-
— Порозмовляймо про щось інше,— запропонував він.— Ходімо трохи потанцюємо де-небудь.
В нічному кабаре вони сіли далеко від танцювального майданчика і мовчки дивилися, як мигтять обличчя танцівників. Поль поклала долоню на руку Роже і почувала себе в затишку й безпеці,— вона так до нього звикла. У неї вже не стало б сили звикати знову до когось іншого, вивчати когось іншого, і в цій певності вона черпала журливе щастя. Вони й собі пішли потанцювати. Не дослухаючись до ритму, Роже твердо водив її з кінця в кінець майданчика, і видно було, що він дуже задоволений собою. Поль була щаслива.
Згодом вони приїхали до її дому, Роже вийшов з маши-пп і обняв її перед під'їздом.
— Спи спокійно. До завтра, люба.
Він торкнувся губами її уст і поїхав. Поль помахала йому рукою. Усе частіше він залишав її "спати спокійно"!
У порожній німій квартирі вона ретельно склала свої речі й сіла па ліжко із сльозами на очах. Вона зосталася сама, цієї ночі знову сама, і майбутнє уявилося їй довгою низкою самотніх ночей серед ніколи не зім'ятих простира-дел, в понурому спокої, схожому на спокій затяжної хвороби. Лежачи в постелі, вона інстинктивно простягла руку, ніби бажаючи торкнутися теплого плеча, і стримувала дихання, ніби боялася порушити чийсь сон. Сон чоловіка або дитини. Будь-кого, аби лише вона була потрібна, аби лише її живе тепло допомагало їм спати й прокидатися. Але нікому вона не була потрібна по-справжньому. Хіба що Роже, та й то не завжди... І не по-справжньому. І не любов це в нього, а сама фізіологія — іноді вона це відчувала. Поль тихо, гірко розмірковувала про свою самотність.
Залишивши машину біля свого під'їзду, Роже довго гуляв пішки. Він дихав на повні груди, поступово наддавав ходи. Йому було так легко. Йому завжди було легко після побачення з Поль, він любив тільки її. Щоправда, сьогодні ввечері, прощаючись з нею, він відчув її смуток і не знав, що їй сказати. Вона подумки щось невиразно просила в нього, просила те, чого — він це чудово знав — він їй не може дати, те, чого він не міг дати ніколи й нікому. Він, безумовно, мав би залишитися у неї й провести з нею ніч,— адже немає кращого способу заспокоїти тривогу жінки. Але йому хотілося пройтись пішки, поблукати вулицями, потинятися по місту. Хотілось чути відлуння своїх кроків по бруківці, вдивлятись у місто, яко він так добре знав, а може, ще й зазнати втіхи від випадкової нічної зустрічі. І він попростував до набережної, де світилися вогні.
Розділ II
Поль заспала, прокинулася змучена й розбита і квапливо вийшла з дому. Вона мусила ще до роботи побувати у тієї американки. О десятій вона зайшла в напівпорожню ві-тальпю на проспекті Клебер, а що господиня досі не встала, то Поль підійшла до дзеркала й спокійно стала підфарбовуватись. Саме в це дзеркало вона й побачила, як до вітальні зайшов Сімон. Він був у заширокому як на нього халаті, розкуйовджений і напрочуд гарний із себе.
"Не на мій смак",— подумала вона не обертаючись і всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Віп був гінкий,-із смоляним чубом, ясноокий і аж надто витончений.
У першу хвилину він її не' помітив і, щось мугикаючи, пішов до вікна. Поль кахикнула, і він з винуватим виглядом обернувся. У Поль майнула думка, що це останнє захоплення мадам Ван деп Беш.
— Пробачте,— заговорив він,— я вас не побачив. Я Сімон Ван ден Беш.
— Ваша мати просила мене зайти сьогодні вранці порадитися щодо квартири. Боюсь, я всіх тут побудила.
— Все одно рано чи пізно треба вставати,— сумно відповів він. І Поль стомлено подумала, що він, напевне, з породи юних скигліїв.
— Прошу, сідайте,— запропонував він і, щільніше загорнувшись у халат, із поважним обличчям сів навпроти.
Вигляд у нього був досить збентежений. У Поль з'явилася якась симпатія до нього. Хай там що, але він ніби зовсім не усвідомлював своєї вроди; такого Поль не сподівалася.
— Здається, і досі йде дощ?