— Я попросив у нього сигару. Чого ти злякалася?
— Не знаю,— полегшено сказала вона.— У тебе було розлючене обличчя.
— Чого раптом? Він підліток. Гадаєш, я ревную?
— Ні,— відповіла вона і опустила очі.
— Якби я надумався ревнувати, то скоріш до твого сусіда зліва. Той принаймні хоч чоловік.
Поль на секунду задумалась, на кого він натякає, потім зрозуміла і не змогла стримати посмішки. Свого сусіда зліва вона й не помітила. Весь обід для неї був осяяний Сімо-ном, чий погляд, наче світло маяка, що дві хвилини ковзав по її обличчю і ледь затримувався, шукаючи її погляду. Інколи Поль ішла назустріч його бажанню, і тоді він усміхався, усміхався так лагідно й тривожно, що вона не могла не відповісти йому усмішкою. Він був незрівнянно вродливіший і живіший за її сусіда .зліва, і вона подумала, що Роже нічогісінько не тямить у таких речах. Аж ось і він — підійшов і простягує Роже коробку з сигарами.
— Дякую,— мовив Роже (він уважно вибирав сигару),— ви ще не знаєте, що таке добра сигара. Це одна з утіх для людей мого віку.
— Охоче поступаюсь вам нею,— відповів Сімон,— ненавиджу сигари.
І — Поль, сподіваюсь, тебе, як завжди, не турбує дим? А втім, ми повинні вже йти,— додав він, обертаючись до Сімона.— Завтра мені рано вставати.
Сімон не надав значення цьому "ми". "Це означає, що він підкине її додому і поїде до своєї маленької хвойди, а я залишуся сам, без неї". Він глянув на Поль, прочитав на її обличчі ту саму думку і тихо сказав:
— Якщо Поль не стомилася... я можу відвезти її пізніше.
Обидва обернулись до Поль. Вона усміхнулась Сімонові й вирішила, що краще їй повернутись, уже пізно.
В машині вони обоє мовчали. Поль чекала. Роже силою забрав її 8 вечора, де їй було весело; він повинен пояснити свою поведінку або вибачитись. Перед її під'їздом він зупинився, але двигуна не вимкнув... І тут Поль зрозуміла, що він нічого не скаже, не підніметься до неї, що він лише повівся як завбачливий власник. Вона вийшла з машини, прошепотіла: "Добраніч" і перейшла вулицю. Роже зразу ж рушив; він злостився на себе.
А перед самим будинком стояла машина Сімона, і в машині сидів Сімон. Він гукнув Поль, і вона, не приховуючи свого подиву, підійшла до нього.
— Як ви тут опинилися? Певне, мчали як навіжений. А як же вечір вашої матінки?
— Сядьте на секунду,— благально промовив він.
Вони перешіптувалися в темряві, ніби їх хтось міг підслухати. Вона спритно прослизнула в низеньку машину і подумки відзначила, що вже звикла до неї. Так само, як звикла до оберненого до неї довірливого обличчя, розтятого навпіл світлом вуличного ліхтаря.
— Ви не дуже нудьгували? — запитав він.
— Та ні... я...
"Він зовсім близько, занадто близько,— подумала вона.— Вже надто пізно, щоб розмовляти, до того ж він не повинен був гнатись за нами. Роже міг помітити його, якесь божевілля..." Вона поцілувала Сімона. На вулиці здійнявся зимовий вітер, вдерся у відкриту машину, сплутав разом їхнє волосся, Сімон обціловував їй обличчя; вона, сп'яніла від його пестощів, вдихала пахощі його юності, його подиху і нічної свіжості. Вона пішла, не сказавши й слова.
На світанку вона прокинулась, мов у напівсні побачила кучму чорного Сімонового волосся, що його шалений порив нічного вітру змішав з її власним,— легку шовковисту запону між їхніми лицями,— і знову відчула гарячі вуста, що проймали вогнем усе її тіло. Вона усміхнулася і знову заснула.
Розділ XI
Ось уже десять днів, як він не бачив її. На другий день після того шаленого й ніжного вечора, коли вона сама його поцілувала, він отримав від неї записку, в якій вона веліла йому не шукати більше зустрічі з нею. "Я не хочу завдавати вам болю, надто велику ніжність я до вас відчуваю". Він не зрозумів, що вона боїться не так за нього, як за саму себе; він повірив, що вона жаліє його, і навіть не образився, лише шукав способу, як йому забути її, як жпти без неї. Він не подумав, що ці стилістичні звороти: "Я не хочу завдавати вам болю, це' необачно" і таке інше,— найчастіше тільки дужки, які ставлять безпосередньо перед романом або після ньогр, і через них ні в якому разі но треба занепадати духом. Поль також цього не знала. Вона боялася і підсвідомо чекала, щоб він прийшов і змусив її відповісти на його кохання. їй несила було витримувати далі одноманітність зимових днів, щодня самій ходити тими самими вулицями, що вели від помешкання до місця роботи, чути зрадницький дзвінок телефонного апарата — голос Роже був незвично відчужений і присоромлений, і вона кожного разу шкодувала, що зняла трубку,— вона нудьгувала за довгим літом, минулим без вороття,— все вело до пасивної млявості і за всяку ціпу вимагало: "Хоч би що-пебудь сталося".
1 Сімон працював. Він став пунктуальним, старанним і мовчазним. Час від часу він підводив голову, дивився на Алісу відсутнім поглядом і нерішуче проводив по губах пальцем... Отой останній вечір, несподіваний і майже владний рух Поль, коли вона сама поцілувала його в губи, її відкинута назад голова, руки, що ніжно притискали його обличчя до її лиця, вітер... Аліса стпха покашлювала, стурбована цим його поглядом, і Сімон ледь усміхався. Просто Поль на хвшгину піддалася досаді. Bin не спробував того вечора піти на її квартиру разом з пою. Можливо, в цьому була його помилка? Десятки разів віп згадував найменші події минулих тижнів, їхню останню прогулянку в автомобілі, нудну виставку, звідки вони втекли, нестерпну вечерю, яку влаштувала мати... і кожна дрібничка, що поставала в нам'яті, кожен образ, кожен здогад завдавали йому ще більшого болю. А тим часом минали дні, і він сам уже не знав, чи виграв час, чи усе втрачає.
Якось увечері він удвох із приятелем спустився темними сходами в маленьке кабаре, де ще ніколи не бував. Вони багато пили, замовляли нові й нові порції, але обох знов і знов опановував смуток. Потім співала якась негритянка, у неї був великий рожевий рот, її спів навівав неосяжну тугу і запалював вогні сентиментального відчаю, що засмоктував їх усе глибше й глибше.
— Я віддав би два роки життя, аби тільки когось покохати,— сказав його приятель.
— А я кохаю,— відповів Сімон,— і вона ніколи про де не дізнається. Ніколи.