Сімопів лист так і зостався на килимі; встаючи з ліжка, Поль наступила на нього. Вона підняла його і перечитала. Потім відчинила шухляду столу, взяла ручку, папір і написала відповідь.
Сімон лишився у вітальні сам, не бажаючи штовхатись у натовпі вболівальників, які після закінчення процесу прийшли вітати його великого наставника. Будинок був холодний і сумний, минулої ночі Сімон мерз; у вікні виднів нерухомий пейзаж: двоє голих дерев і лужок, де серед пожовклої трави помалу гнили двое плетених крісел, які байдужий садівник лишив на поталу осінній негоді. Сімон читав англійський роман, якусь чудну історію про жінку, обернену в лисицю, і час від часу голосно сміявся, але ніяк пе міг знайти зручної пози: він то клав ногу на ногу, то опускав їх додолу, але фізичне відчуття незручності поступово вклинювалось між ним і книжкою, і зрештою Сімоп устав, поклав роман і вийшов.
Він дійшов до ставочка у кінці парку, вдихаючи пахощі осіннього холоду, осіннього вечора, до яких домішувався запах вогнища,— удалині палили опале листя, і він бачив через паркан ледь помітний струмінь диму. Найбільше йому подобався саме цей запах, і він на секунду зупинився, заплющив очі й; глибоко вдихнув повітря. Подеколи якась пташка озивалась тихим скрипучим голосом, і ця бездоганно сумна картина, поєднання всіх відтінків суму, чимось полегшувала його власний сум. Він нахилився над темною водою, занурив у неї руку, подивився на свої худі пальці, які крізь воду здавалися посадженими навскоси, майже перпендикулярно до долоні. Він не ворушився, тільки повільно стиснув під водою руку в кулак, ніби сподівався піймати таємничу рибку. Він не бачив Поль уже сім днів, навіть сім з половиною. Вона, мабуть, одержала його листа, знизала плечима й заховала, щоб на нього пе натрапив Роже і не став глузувати. Бо Поль добра, Сімон це знав. Вона і добра, й ніжна, і нещаслива — вона йому потрібна. Але як вробити, щоб вона це зрозуміла? Одного вечора в цьому похмурому будинку він спробував думати про неї так довго, так напружено, щоб його думки досягли її аж у далекому Парижі, і навіть спустився у самій піжамі в бібліотеку пошукати якусь книжку з телепатії. Але нічого, звісно, не знайшов. Все це було по-дитячому, він сам це розумів: коли треба було виплутатися зі скрутного становища, він не раз удавався до дитячих вигадок або покладався на щасливий випадок. Але Поль належала до тих жінок, почуття яких потрібно заслужити, і він не міг заплющувати на це очі. Йому не вдасться полонити її лише своїми чарами. Навпаки, він відчував, що його зовнішність вадить йому в її очах. "У мене обличчя підмайстра з перукарні",— простогнав він, і пташка на секунду урвала свій надокучливий крик.
Він повільно поплентався додому, ліг на килим, підкинув у камін поліно. Незабаром прийде метр Флері зі скромно-тріумфальним виглядом, але ще самовпевненіший, ніж завжди. Він згадуватиме про знамениті процеси перед засліпленими його блиском провінціалками, а ті, трохи осоловілі, за десертом дедалі частіше поглядатимуть ледь затуманеними від бургундського очима на його молодого асистента, чемного і мовчазного, тобто на нього самого. "Ви можете мати успіх он у тієї, Сімоне",— шепне йому метр Флері й покаже на найстарішу з присутніх дам. Вони вже виїздили разом, але настирливі натяки знаменитого адвоката ніколи не заводили надто далеко ні одного, ні другого.
Його передчуття здійснилися. Правда, обід удався: такий веселий обід бував у його житті не часто. Сімон говорив не вгаваючи, перебивав знаменитого адвоката і зачарував усіх присутніх дам. Перед обідом метр Флері вручив йому листа, пересланого з проспекта Клебер на руанський суд. Лист був від Поль. Сімон тримав руку в кишені, торкаючись пальцями до листа, і всміхався від щастя. За жартами й розмовами він намагався якнайточніше пригадати зміст листа, повільно відновлював його в пам'яті.
"Сімончику,— вона завжди його так називала,— Ваш лист занадто сумний. Я не варта такого суму. До того ж я нудьгувала без Вас. Сама не збагну, що зі мною сталося". І вона ще раз написала його ім'я: "Сімон" і додала ще двоє чудових слів: "Повертайтеся скоріше".
І він повернеться негайно, як тільки скінчиться обід. Він мчатиме стрімголов до Парижа, проїде в неї попід вікнами, можливо, зустріне її.
О другій годині він уже був проти її будинку, але не мав сили зрушити з місця. За півгодини перед ним зупинилась машина, Поль вийшла сама. Сімон, нерухомий, дивився, як Поль перейшла вулицю, помахала рукою вслід машині, що поїхала далі. Він, як і перше, не міг ворухнутися. Це була Поль. Він кохав її, він прислухався до цього кохання, яке кликало Поль, доганяло її, розмовляло з нею; Сімон слухав його заклякнувши, налякано, почуваючи тільки біль і спустошення.
Розділ IX
Озеро в Булонському лісі простяглося перед ними, освітлене тьмяним сонцем, крижанисто холодне; лише один човняр, один із тих: дивних людей, котрі щоденно намагаються підтримувати свою форму, до якої зрештою всім байдуже,— їхня зовнішність така невиразна! — докладав неймовірних зусиль, ніби силкуючись повернути літо; його весло часом здіймало блискучий сніп води, сріблястий і майже недоречний тепер, коли крізь закляклі дерева проглядала зимова журба. Поль дивилася, як він уперто веслує, наморщивши лоба. Він обійде на байдарці острів і повернеться додому стомлений і самовдоволений; і вона бачила щось символічне у цьому його щоденному впертому кружлянні навколо острова. Сімон, сидячи поруч неї, мовчав. Він чекав. Вона обернулась до нього і всміхнулася. Він також глянув на неї, але на усмішку не відповів. Йому здавалося, ніби немає нічого спільного між тією Поль, задля якої він напередодні на шаленій швидкості перетнув департамент, Поль, готовою віддатись йому, голою, покірною, як учорашня дорога, і ось цією Поль — спокійною, не дуже и радою їхній зустрічі, майже сонною,— що сиділа поряд нього на валізному стільці серед сірого набридливого краєвиду. Він був розчарований і, зумисне витлумачивши криво своє розчарування, вирішив, що вже не любить її. Отой тиждень одержимості в сумному сільському домі був досить яскравим прикладом, до якого безглуздя може його довести уява. Та все ж він не міг побороти в собі запаморочливого болісного жадання, що хвилею накочувалось від самої думки, як він закине назад це стомлене обличчя, боляче притисне її голову до бильця стільця і наблизить свої губи до її спокійних повних уст, із яких уже дві години зривалися заспокійливі люб'язні слова непотрібного йому втішання. Вона написала йому: "Повертайтеся скоріше". І він тепер каявся, що спрагло чекав цих слів, а ще більше — що так зрадів їм, що був, як дурень, па сьомому небі від щастя й довіри. Тепер він волів бути нещасливим з якихось поважних причин, ніж безпричинно щасливим. Він сказав їй це: вона відвела очі від весляра і пильно подивилася на Сі-мона.