Син мого Бобіша, що має вісімнацять літ, є, як і батько, багато обдарованим, гарним і симпатичним хлопцем, кінчає ось гімназію, студіюватиме право, здобуде докторат і займе вже зарезервоване для нього його дядьком місце у фінансовому уряді. Я дочки: молодша (зазначена на фо-графії хрестиком), моя улюблениця, вийде заміж за гарного, вишуканого мною, дипльомованого інжініра, що принесе їй безперечно щастя, а старша готується переняти посаду секретарки у закладі для психічно-хорих у Баварії. Посада, як бачиш... Та гарно оплачена і рекомендована моїм добрим знайомим пастором. Словом, усе складається як найкраще. Ми щасливі всі безмежно, часто проводимо з Бобішом майже цілі двацять чотири години разом, а як ні, то годинами просиджуємо за безконечними телефонними розмовами. До того, ми ходимо на проходи, до театру, каварні, кіна, їздимо за місто в наш садок. Бобіш зачарований моїм голосом і ми часом уряджуємо домашній концерт сольових співів у супроводі роялю на чотири руки, бо він також і грає гарно. Він обіцяв мені дістати сольовий номер при улаштованню концерту товариством для плекання домашніх звірят і таким чином я матиму змогу виступити перед широкою публикою столиці. Мій Бобіш розцвів як рожа в маю, і цілий день сидючи у свому гарному соняш-ному кабінеті, при бюрку, на якому повно картин, співає: ,,...О, як же я радів майовим днем, Солодка дівчина була при тім"...
Роскішно, божесько, чарівно! Його кімната нагадує національну галєрію, а моя обернеться хутко у крамницю малярського мистецтва. Це безподібно все ! Льолю, Льолю, колиб ти бачила мене. Ні, остаточно, я переконана тепер і твердо вірю у силу випадку. Пригадуєш ти наші сперечання на цю тему, коли ти казала, що щастя залежить від самого себе, а я твердила, що від випадку? Памятаєш? А чи памятаєш, як чотири роки тому я писала тобі з Копенгаги, про ту мою дівчину, яку випадково пізнала у тому самому готелі, де я перебувала тоді? Чи подумаєш ти, що це була теперішня моя улюблена пасербиця, дочка мого коханого Бобіша? А він-же тоді ще мав жінку, яка хоріла двацять літ. Бідний, нещасний. Що мусів він перенести на протязі такого довгого часу з хорою жінкою? Може я матиму щастя надолужити йому втрачене.
Мушу тебе ще повідомити, що у мому мешканню відігралась недавно велика драма, чи навіть скорше трагедія. Перед тижнем я здала свої три кімнаті в найми одній російській родині. Це . були дуже порядні, благородні люде, зубний лікар з дружиною, без дітей, спокійні і добрі. Та по трьох днях їх перебування у мому мешканню, раптом, уяви, вмирає, серед ночі чоловік на удар серця. Боже, що тут За буря счинилася. Біганина, стукотня, крик, безперивне дерчання телефону... Найкращі лікарські сили зігнались та всі зусилля були даремні. Прибита горем жінка зовсім зомліла і, коли відійшли лікарі, ніхто не турбувався покійником. Я мусіла сама обмити його, нарядити, закрити очі, в руку букетик квіток уложити і взагалі зробити все, що може зробити в такому випадку добрий христіянин свому ближньому. Яж рано найшло повне мешкання ріжних рідних і знайомих покійного і моє мешкання стало подібне до ярмарку, де крутилося увесь час від трицяти до сорока осіб, так шо я-не почувалася господинею власного дому. Та ще гірше тепер. Позостала вдовиця справляє мені чимало клопоту, бо залишилася вона у мене на шиї без жадних засобів до прожиття. Чим заплатить вона мені помешкання? Це ще гаразд, що я взяла гроші за три місяці наперед, а то не знаю, щоб я тепер робила. А через три місяці щось подумаю... ! приняла їх на лихо собі... Це все кинуло чорну плямку на наш сніжно-білий життєвий килим, та маю надію, що з бігом часу вона злиняє і ми заживемо знов у щастю, радости, добробуті й безтурботности. От і тепер я збираюся до мого гаряче коханого Бобіша, де ми гратимемо у чотири руки Штравсового вальця "Розцвітають у Пратері дерева". Як це буде гарно! Не маю більше слів, щоб висловити свій захват, своє кохання до нього! Я горю вся, мені переймає гарячка від одної думки про зустріч з ним, я тремчу від уяви зустріти його чарівний погляд, серце палає і бється, ніби мені не трицять пять, а шіснацять літ, та повір, що і в шіснацять я не пережила нічого подібного, була значно розважнішою у таких справах, а тепер... я забулася, забулась... Мені хочеться не знати нічого, не чути, не бачити, лише відчувати його, ласкати його, дивитися в його очі і чути гаряче його дихання. Одним словом, я забулась у сні солодкого щастя... Навіть сотої частини не сказала того, що хотілося сказати... не маю для цього більше слів, але в кожному разі прошу тебе і всіх коханих рідних зрозуміти мене, відчути моє щастя, пережити його зі мною, а я тимчасом залишаюся сердечно віддана всім, всім, всім... і з щирим привітом безконечно цілую тебе і всіх рідних
Ваша Дора".
— Це вже все ? — спитав професор.
— Одну хвилинку. Ще post scriptum :
"Р. S. Забула сказати, що вінчання наше відбудеться в листопаді ц. р. у церкві св. Юрія при скромній, але затишній обстанові, у товаристві найблизчих, переважно його рідних і знайомих. Шлюбну подорож таким чином мусимо зробити уже цих ферій... Та це неважне".
Професор заворушився, неначе хотів щось промовити, та жінка знов перебила:
— Rx, мій милий, це ще не все. — На окремому листочку було дрібно написано :
"Прошу тебе, Льолю, передай цей лист ще Путі, Лізі, Зюзі і Вальтерові. Дай прочитати кузинам Ґреті, Маргариті й Льоті, передай до Лірів, до фон Вімерів, нашої старенької тіточки Калюби не забудь; перешли до Кельну Крамерам і попроси, щоб там-ті передали його на Оцелос до пастора, та безумовно перечитай його твоєму дорогому Ромчикові, що безперечно справить йому приємність. Мій Бобіш дуже хотів би пізнати такого заслуженого професора, яким є твій Ромчик,бо він і сам хутко здобуде професорське звання".
Вона скінчила й з сяючими очима чекала слів захоплення.
Професор підніс очі від столу і промовив з переконанням :
— Тяжкий, тернистий шлях пройшла ця жінка. Не радіти тут треба, а плакати... Не варті мужчини великої любови жінок, не вміють цінити її. Чи-ж це можливе, щоб ті каналії, ті грубі потвори, бездушні боввани так легковажили найкращими скарбами ніжної жіночої душі і серця? Нікчемний, дрібний рід!... Нащасна страдниця ! Не хочеться вірити, щоб така жінка мала оце четвертого чоловіка. Четвертий чоловік! Два втекло, третій нагло помер... а четвертий?... Та хто його знає... Зіпсується й цей.