— Ну, годі... Важко мені трохи, але це пройде. Не треба так близько до серця приймати все це...
— Але чому важко? — з мукою підняв голову.
— Не знаю... Так... Багато. Дурниці.
Він знову схилився й задумливо, ледве чутно вимовив:
— Змінилася ти останніми часами. Задумуєшся, нервуєшся. Така моя бадьора, ясна... і щось... Не знаю я...
Він замовк. Мовчала й вона, дивлячись у вікно похмурими, суворими очима.
— Даро! — раптом тихо сказав Сергій, не підводячи голови.
Вона мовчки подивилась на його.
— Я цю ніч... спатиму у тебе...
Дара вся стрепенулася.
— Ні! — одрізала різко та злісно.
— Але чому ж?
— Сам знаєш. Покинь.
— Але Даро... Не можна ж так... Ти ж...
— Ні, кажу! Знову будеш хворіти цілий тиждень. Ти й без того тепер кашляєш багато. Це шкодить тобі... А коли це для мене, то... Ну, словом, цього не буде, — от і все. Годі. І крім того, от що ти повинен бути тепер яко мога здоровшим, власно тепер. Чуєш? Ти мусиш, нарешті, покінчити з Мироном! Остаточно розбити, знищить, просто стерти, не лишити каміня на каміні від його теорій. Розумієш? Неодмінно!
— Господи! Та його нищити нема чого, це ж так ясно... "Професійні спілки простітуток!" Хм!... Це ж тільки смішно.
— Ну, не для всіх. Для тебе ясно, для других ні. Треба, щоб для всіх було ясно. Завтра ти повинен все для цього зробити. Чуєш, Сергію, я багато сподіваюся від тебе завтра. Чуєш?
Вона навіть почервоніла. Тонкі ніздрі підіймались і опадали; і коли підіймалися, кінчики їм робилися біліщими.
— Ти дуже хвилюєшся...
— Так, хвилююсь. Хіба-ж... Ну, звичайно, хвилююсь, що ж тут дивного, я не розумію.
— Хіба-ж я кажу, що це дивно? Цілком зрозуміло.
— Що зрозуміло?
Сергій зовсім був здивований.
— Слухай, Даро, я не розумію тебе. Зрозуміло те, що... є причина для твого хвилювання. Цей... чоловік досить надокучив усім та... Крім того, він є просто шкідливий. Нічого нема дивного, що тебе це хвилює...
— До чого ж ці уваги?
— А, Дарусю, ну я сказав так собі. Може на ніздрі твої подивився...
— Ніздрі мої тут ні при чому!
Сергій замовк і сумно дивився собі під ноги.
— Змінилася ти, змінилась...
Він знову помовчав.
— Даро!... Я прийду до тебе...
Дара спалахнула.
— Сергію! коли ти ще... Я тобі сказала: ні. Цього більше у нас не буде, чуєш? Я жертувати твоїм здоровлям не хочу! Не можу, не маю права, соромно, і гидко. І до того... Ну годі. Більш не треба про це балакати. Годі!
В Тарасовій кімнаті щось впало. Обоє повернули туди голови й почали слухати.
— Фе, як це неприємно! — встав Сергій — Він все чув, міг би попередити. Ходім.
І швидко пішов із вітальні.
Дара нахмурилась і помалу рушила до Тарасової кімнати.
Тарас стояв і, очевидячки, чекав на неї. Як тільки вона з'явилася на порозі, він зараз же голосно, чітко й злісно забалакав:
— Так, я все чув! І я — падлюка, я сам знаю. Тим більший падлюка, що ще спочатку хотів встать та зачинити двері... Але не встав і не зачинив. І все, про що ви балакали, чув. Все. І як ви грали і... все. От.
Він страшенно хвилювався.
Дара спочатку спинилась, потім підійшла до його, ласкаво узяла за руку й підвела до ліжка.
— Сядьте й заспокойтеся, Тарасе. Чого вже там, — чули, так чули.
— Але я ж міг би не чути! Я міг двері зачинити...
Він неначе ковтнув щось.
— А ви не зачинили. От і все. В кожному разі хвилюватись так нема чого. Чому лямпи не запалюєте? Все думаєте? Та заспокойтеся, любий, не треба... Трапляється... Тай не знали ви, про що ми будемо балакати.
— Так, я тому спочатку й не зачинив... Я так стомився.... Потім хотів, коли... І не зачинив. Гадав, що вам неприємно буде, що я чув. Думав, підете й не знатимете зовсім... І впав кашкет, на підлогу... І грюкіт. Але я—падлюка.
Дара засміялась.
— Ну, ви, звичайно, зараз же мусите розіпнути себе. Ви таки — фанатик. Я вам казала, що у вас уста фанатика. Ну, тоді. Сідайте, заспокойтеся, засвітіть лямпу, читайте що небудь і не думайте про це. "Це не важно," як каже... наш знайомий. Чому ви так швидко прийшли
від ваших? Та сідайте ж...
— Ні, Даро Михайловно, я не сяду. Я не можу... Дозвольте мені... Проте, коли ви хочете, я сяду. Я можу... Ну, от.
— Чудний ви. Та не сідайте, коли не охота. Я тільки так. Чому так швидко від своїх пішли?
Тарас раптом зірвався з місця, забігав по хаті й потім одразу спинився перед Дарою.
— Даро! У мене е велике прохання до вас. Голос йому був хрипкий, піднятий.
— А, знову горить! — злістно схопив він себе за голову.
— Що горить?
— Мозок. Мозок проклятий. Але плював я. Це всеодно. Я хочу вас прохати. Я тільки що був у своїх. Це страх один. Я більше не можу! Я більше не можу!.. Добре, я вам розскажу.
— Тільки не хвилюйтеся так... Сідайте, спокійно розскажіть все, як слід.
Дара сама сіла на ліжко й повела рукою поруч себе. Але Тарас не звернув уваги.
— Спокійно!... Ха! Ні, я спокійно не можу... Ех, коли б ви знали. Але, справді, залишимо цей тон. Це все того, що мій мозок... Я буду спокійніще. Так, треба спокійно. От в чому річ. Мені треба грошей, багато грошей. Коли я не дістану грошей, Оля піде в содержанки або простітутки. Так, так! Її вигнав хазяїн з майстерні за те, що вона не хоче йти до його в полюбовниці. Брат лютує. Мати переслідує її за атеізм. Тільки що була сцена. Я ледве ножем не вдарив брата. Він хотів, щоб вона після вечері перехрестилась. Вона не хотіла. Батька вони їдять за те, що він парализований і не заробляє. Їдять картоплю, сплять в одній кімнаті, всі п'ятеро... І ви уявіть собі: такий жах, бруд, сморід, тіснота, а останні копійки ідуть на лямпадки, свічки... Боже мій, я не розумію... І разом з тим, разом з тим, слухайте, мати веде переговори з цим Салдієвим, хазяїном майстерні, торгується за Олю, хоче сто, він не згожується. Якийсь кошмар... Оля бьється, як в чаду. Мене прохає. Але що я, гидкий, гнилий, що можу я для неї, бідної моєї, зробити, що?... І знову ж: батька необхідно лічити, і він зможе робить. Мати з піною на устах ні на які лікування не згожується: не можна, мовляв, ламати волю божу: він покарав батька за безбожність, — і треба терпіти. Себ-то, кажу я вам, якийсь страшний чад, хаос, подуріли всі від голоду, одчаю, злости. Господи, коли б я міг видерти серце своє та нагодувати їх, я б... А, та що там казать! А я гнилий, я не можу на ногах триматись иноді... Не можна лікуваться! Ну? Ви бачили таке божевілля? Це — божевілля, сказ. Ні, я не можу більше. Мені все одно, я мушу знайти вихід. Скажіть, Даро, Семен Васильович може позичити мені карбованців з триста?