— От що, Сергію: коли ти прийшов казати мені, що я зробила дурницю, наївність, ти ж, звичайно, за тим прийшов...
— Нічого подібного...
— Ну, все одно, ти це думаєш. Підожди. Я сама це думаю. Цим, звичайно, не поможеш. Але от що: я більше не можу! Не можу, досить з мене! Нестерпно.
— Що саме? — тихо, без здивовання, неначе зарані вже знаючи відповідь, спитав Сергій, знову потягнувшись за книжкою.
— Все це! — різко одштовхнула вона його руку від книги. — Або ми поміщики й тоді благодійних комедій нема чого нам строїть... Він уступив?
— Ні...
— Звичайно. Так от, або ми поміщики, злодії... Так, я згожуюсь з Мироном... Проте, я тобі це й раніще казала... Так от: або поміщики — тоді їдьмо закордон, плюнемо наріжні партії, давай мені убрання, коханців, розважай мене. Або ж з комедіями раз на завжди покінчить: робити. Ніяких рент, мужиків, нічого. Хочеш?
Сергій сумно посміхнувся.
— Даро, вибач мені, я знову скажу: це наївно... Ти не ображайся... Але подумай, що ти говориш. Сама ж знаєш, що це неможливо... Неможливо, смішно, непотрібно...
— Ти находиш?
— Господи, Даро, ну як же инакше? Це ж вийде така сама комедія, тільки смішніще та шкодливіще. Віддати землю селянам, наробити з десяток дрібних буржуїв, пьявок, самому ж бігати по уроках, шукати переписки, труситись над копійкою й не мати ні одної вільної хвилини для партійної роботи... Ну, для чого це?
Дара подивилась йому просто в лице.
— Скажи Сергію, ти розумієш, чого я хочу, чи ні?
— Признаться, слабо розумію...
— Це помітно. Не дивлячись на те, що ми мало не що дня до нудоти говоримо про це, ти все так само уперто, неначе навмисно, не хочеш зрозуміти мене. Навіть чудно. Ти зрозумій, що мені нема ніякого діла до твоєї землі. Продай її, віддай гроші на партію, викинь їх, — мені це байдуже. Я хочу робити! Розумієш? Не комедію ламать, але серйозно. На себе робити, саму себе утримувати на світі. Мені сором удавати з себе обороницю селян, коли сама беру з них. Мені, взагалі, соромно, що мене хтось утримує. Розумієш ти мене чи ні? Людина перш за все повинна бути активною в життю. Перш за все. А яка ж це активність, коли найголовшще, коли все істнування твоє підтримують за тебе инші? Що це?.. "Партія, служіння партії; на партію гроші". Дурниця, обдурювання себе! Зароби та віддай на партію, це икше діло. Давать же те, що принесли селяне, це нісенітниця. Все віддай, коли на те пішло! Е, та й не в тому суть. Скучно, нудно мені без роботи. От і все! Не можу, не звикла...
— Ти ж робиш... для партії... — зовсім тихо та нудно сказав Сергій.
Дара усміхнулась.
— Ну годі...
Настала важка мовчанка. Дара ходила по хаті, Сергій же уважно розглядав свої тонкі білі руки з жовтуватим відтінком.
— Ну, а коли б я... все віддав на партію? — раптом тихо, не підводячи голови, почав він.
Дара зупинилась.
— Ну?
— Ти не мала б уже наміру покинуть мене І... пішла б тоді зо мною?... І нічого б... більше тяжкого у нас не було?
Дара мовчала. Потім глухо спитала:
— Це була б жертва для мене?
— Припустимо...
— Ні, тоді з тобою б не пішла!
Неначе якась полегкість почулась в її голосі. Сергій уважним довгим поглядом подивився на неї.
— Чому? — нахилив знову голову.
— Тому, що обовьязана була б платити тим самим, жертвами. Обовьязана була б жити з тобою. Не рівні були б. Знала б, що для мене зробив, а йдучи від тебе, позбавляла б усього. Це тяжко.
Сергій ще з більшою увагою розглядав свої руки.
— І тільки тому не пішла б?
Дара дуже почервоніла.
— Що значить?... Звичайно!
— Чому ти так ухопилась за те, що це жертва?
Дара нахмурилась.
— Тому, що це — жертва. Ти не сам це робиш! Сам увіруй, що так треба зробить! Ну, покиньмо.
Руки у Сергія злегка тремтіли, але він їх розглядав.
— Значить? — кинув він ледве чутно.
— Що "значить"?
— І так тобі... нестерпно і... відавши все, нестерпно...
Дара не відповідала. Раптом в жагучій злости заломила руки й стріпнулась усім гнучким сильним тілом.
— Ех! Схопила б все це прoкляте, розкидала б к чорту на всі боки! Е, як надзвичайно препаскудно все це!
— Значить? — ще тихіще та упертіще повторив Сергій.
— Нічого не значить! Не знаю. Годі про це. Побачимо... Іди, я хочу бути сама.
Сергій не рухався. Потім глибоко зітхнув, підняв голову й помалу пішов до дверей.
Дара скоса слідкувала за ним, сувора, зла. Раптом швидко, підійшла до його, обняла за плечі, повернула голову до себе й з глибокою ніжностю, жалем забалакала:
— Прости, Сергійку... Не можу я, любий... Ти можеш, ти звик, мені ж чуже все це... Ці селяне... Як не бачу, ще куди не йшло, але як побачу... Ну, та ми ще подумаємо. Ти ще подумаєш... Ти хороший. Ти мій тихий, ніжний... Не сердься на мене, золотко...
Сергій глянув на неї. Очі великі, чисті благаюче дивились на його, уста свіжі, ніжні, розкрилися якось по-дитячому, безпорадно, зворушливо.
Він з мукою, помалу повів головою, мовчки визволився й вийшов.
Дара непорушне, з болем дивилась йому вслід. Брови ж уже грізно хмурились.
X
Тарас, з усіх ознак, був глибоко зхвилюваний всім тим, що було. Він довго ходив у себе в кімнаті, виходив у вітальню, знову вертався до себе. Нарешті одяг свого рябого кашкета й пішов з дому. Вигляд він мав розгублений, напружено стурбований. І в той же час, здавалось, що турбота та замішання його несвідомі, що турбується та поспішає не сам Тарас, який навіть дивується з цього, а хтось ниший, хтось всередині його.
Біля будинку, де жив Мирон, спинився й озирнувся. Так, будинок той, в якому живе Мирон. Тарас дурновато ухмильнувся й пішов на сходи.
Мирон чертив. Очевидно поспішав, але Тараса приняв охоче, серйозно й навіть нетерпляче, неначе кожної хвилини чекав на його.
— Чому так довго не приходили? Ну, добре, добре, сідайте... Я складу свої приладдя...
— Чого ж я повинен був прийти до вас? — сердито спитав Тарас. Він важко дихав, вийшовши по крутих сходах.
Мирон склав інструменти, повернувся до його і, діловито потираючи руки, серйозно, швидко забалакав:
— Того, любий, що ви — не дурень і не нечулий хлопець. Ну, викладайте, що надумали?
— Я нічого не надумав. І звідки ви взяли....
— Нічого не надумали? — здивувався Мирон і навіть почервонів злегка від гніву. — — А Олю бачили?