Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очи ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.
Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.
Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.
Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.
— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.
Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.
— До побачення, Олю ! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.
Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.
Мирон усміхнувся.
— А ви, Тарасе, як що хочете анархиста, приходьте завтра до мене в пьять годин.
Тарас раптом дивно оглянув його з ніг до голови, вдивився для чогось в лице й відповів:
— Добре. Прийду.
Мирон одягся й вийшов. Обігнав на вулиці Наталю та хотів пройти вперед, але вона спинила його.
— Підождіть. Ходім разом. Нам по дорозі.
— Коли не боїтесь мене, — ходімте.
— Мені боятись нема чого.
Але вони майже всю дорогу мовчали. Мирон задумливо посвистував, а Наталя куталася, — вітер зробився холодний та лютий.
— Ні, Мироне, ви дуже брутально зробили! — раптом почала Наталя. — Дуже брутально!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Ви були люті, але це ще не виправдання для такої образи...
Мирон задумливо посміхнувся.
— І головне, щиро образились деякі, — тихо промовив він. — От що цікаво! — Ні трішки не мають сумніву... А теоретично згожуються що експлоатація — злодійство. Всі, повінчані, але кохання повинно бути вільним... Або ж: Сергій готовий з жалю прийняти до партії спілку простітуток. Але теоретично — простітуція є абсолютне зло. І не помічають навіть цієї своєї одірваности... От що цікаво... Навіть бажання не мають бути цільними. Ще кусаються за свою нікчемність. "Не чіпай!"
— Ну, а ви самі дуже правдиві та чесні з собою? — раптом різко спитала Наталя.
— Я хочу бути таким. Це дуже трудно, але...
— Так? От ви позавчора мене називали... брехливою, нечесною з собою, мовляв, тягнуся до вас тілом, але закриваюся душею. Тому що принято, мовляв, осуджувати тільки тілесне кохання... Добре, але ви мені скажіть...
— Хіба-ж це не вірно, Наталю?
— Звичайно, ні! Коли хочете, то, може, душа саме й найбільшу ролю грає в цьому потягові. Але я вам...
— До мене? — розсміявся Мирон.—У вас до мене? Ха-ха-ха! От це цікаво! Що ж це таке душа в такому разі? Ми ні в одній думці не згожуємось, прагнення, цілі наші цілком ріжні. Ви для мене й я для вас духовно, неначе люди з ріжних планет. І раптом "душа". Е, Наталю! Брехня це самій собі! Діло ж зовсім просте: ви довго чоловіка не бачили, я, як мужчина, не гидкий вам. Може, навіть є й справді щось, що ріднить наше тіло. От і все... Ну, і нащо тут ще якісь душі? Нащо брехня? Кохання тіла? Добре. Дає радість? Зла ні вам ні мені не зробила б? Ну, то чого вам? Шукаєте повного злиття? Шукайте. Кохання духовне та фізичне краще за саме фізичне? Чудово. Але коли я нахожу персик смачніщим за вишню, хіба я повинен від вишні відмовлятись? Чому? Навпаки, чим більше матиму вишень, тим з більшою тугою бажатиму персика. Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама... Ви ж багато де чого боїтесь тому, що старозавітна мораль їх осуджує. Тіло здавна в не милости у моралістів... Але ви мораль цю неначе не визнаєте, а тимчасом живете все ж таки по ній, через те що вона у вас в крови. От це я й називаю вашею брехливостю, нечесностю з собою. Тому й кажу вам: або доведіть ваш темний потяг до думки та визнайте, цільно визнайте кохання тіла. І віддайтеся йому сміливо, просто, гарно. Або ваші думки про неможливість самого тільки кохання тіла доведіть до чуття й вбийте цей темний потяг. Не придушуйте себе, але зробіть так, щоб це стало неможливим, просто неможливим, як ну, як не можливою для вас є любов до жандара. От це й буде сильно, чесно. Бо ця тяганина наша, сказати поправді, надокучила вже мені. А иноді під лиху хвилину дратує й хочеться просто взяти та покарати вас за вашу упертість. От власне, довести на вас же, що є й може бути.
— Ну, це слабо! — усміхнулась Наталя.—Я вам вже раз сказала, що такому, як ви, належати не можу. Можете бути певні, що з'умію... бути чесною з собою. А от ви, не дивлячись на свої проповіді, цього не вмієте. Коли ви такий мудрець, то чому ви не убьєте свого потягу до Дари? Га? Вона рідна вам?
— До Да-а-ри? — від несподіванки навіть спинився Мирон.
— Еге-ж, голубе, власно до неї. Гадаєте, не видко? Боже, як він здивувався! Не сподівались? Ха-ха-ха! Так, врачу, ісцилися сам. Ну, до побачення, я вже вдома. До мене більше не приходьте. Кінчати, так кінчати. Я бути одною з багатьох не маю бажання. Ідіть до Дари, і бажаю успіху. Тільки сумніваюся... Прийдеться вам "вбивати свій потяг".
Наталя сухо засміялась і, насмішкувато хитнувши головою, зникла в під'їзді будинку.
Мирон мовчки подивився їй в слід, задумливо підняв комір і помалу повернув назад. На губах та в очах проступала усмішка, а в ній чи то туга, чи біль.
VII
Мирон працював над картиною. Наближалися присмерки. Фарби зливались, і злиті образи здавалися чужими, новими, що самі по собі родилися.
Мирон задумливо з квачем та палітрою в руках, з закаченими рукавами дивився на полотно.
Раптом в коридорчику почулися кроки, голоси й в двері застукало. Мирон швидко озирнувся на стукіт, кинув непокійний погляд на картину, поспішно запнув її простинею й крикнув:
— Ввійдіть!
Двері помалу, нерішуче відчинилися, і на порозі з'явилася Дара. За Дарою стояв Тарас. На пірьях капелюха, на плечах та довгих віях Дари поблискував порох дощу.
— Можна до вас?
— Прощу!