Мирон добродушно засміявся.
— Ач, хи-и-тра яка-а!... Ти ж знаєш, що не посла-ав би...
— Чому?
Обличчя Марусине було все так само похмурим, сірим та стомленим. І питала вона якось рівно, неначе для процеса розмови. Скоса поглядала на "монопольку".
— Ну, що ж, Мару-у-сю, відд-ати Єрмо-о-лкину?
Вона раптом глибоко зітхнула.
— Як знаєш... Тільки от що... — її неначе щось шарпнуло.— Оддаси чи не оддаси, це тепер мені байдуже. Я сьогодня іду знову у... дім. Ще позавчора зустрілася з одною старою приятелькою... Вона тут зараз. Кличе. Піду...
Мирон зробився серйозним. Пильно дивився на сестру.
— Для чого ж ти пійдеш? — тихо спитав.
— Так... Хочу... Для того й піду
— Нудно зо мною?
— Та тобі чого? — злістно глянула вона на брата. — Чи не все одно?
Мирон, мовчки, серйозно все дивився на неї. Знову в очах йому з'явилось щось тоскне. Він озирнувся навкруги, помалу взяв стільця й сів.
Маруся гидливо скривилася.
— Е, разговор буде... Надокучило...
— Ні, разговору не буде... — тихо сказав Мирон, задумливо дивлячись у вікно. — Разгово-о-ру не буде.
Він помовчав. Потім повернувся до неї обличчям і чи то з цікавостю, чи то з сумом спитав:
— Скажи мені ясно: чому ти хочеш пійти туди?
Маруся злістно зірвала з столу руку й спитала в свою чергу:
— А ти мені також скажи ясно: чого ти хочеш, щоб я не йшла туди? Ну?
— Погано тобі там.
Маруся спалахнула.
— Знову?! Але ж ти брешеш! Бо соромно тобі. Бо це ж сором та ганьба! А ти хоч і тягнеш мене, але від гордости кричиш, що ніякого сорому нема, а, мовляв, погано мені там. Та чим мені погано, я тебе питаю? Голодно, холодно мені там? Нудно? Гидко, мерзенно, от що там погано! Зрозумів? Неначе болото ковтаєш день і ніч.
— Так хочеш ще ковтати?
— Еге, хочу. Подобається... Хе!
Мирон мовчки дивився на неї: Маруся дивилась у вікно.
— На що ж робити те, що сама вважаєш поганим? — знову стиха почав він. — От це ж власне й погано. Коли б ти не вважала це ганебним, хиба б я став тебе вдержувати? Іди та роби, що хочеш, аби ти сама вірила, що добре робиш.
Він замовк і поглядав на неї, неначе ждав чогось. Маруся мовчала.
— А коли з тобою ще гидче, ніж там? — раптом кинула, не повертаючись.
Мирон нахилив голову, змів крихти з столу й помалу підвівся.
— Ну, роби, як вважаєш краще. Коли гірше зі мною, іди туди, де краще...
Маруся позирнула до Мирона. Очі їй уважно та винувато спинилися на йому.
— Тоді... прощай! Коли йдеш?
Маруся простягла по столі руку, ніби хотіла спинити його.
— Не сердься, Роню... Не хочу тебе образити... Бачу, що жалієш та любиш мене, але не можу я... Важко мені тут... Кожен дивиться на тебе, як на... пропащу, гидку... Сам же кажеш, що всі на нас так дивляться: або з жалем, або з огидою. Так чого ж більше? А мені з людьми жити...
— Та тобі що, як дивляться инші?! — раптом почервонів увесь Мирон.— Ти як дивишся? Ганебно там, — не роби. Перед собою чиста будь. Вони ж ці люди, не так жили, як ти, значить инакше й думати повинні. Ти ж мучишся більше від того, що сама вважаєш гидким те, що робиш. Не роби. Коли гидко, то хоч умри, але не роби! Або, коли робиш, то роби так, щоб і розум твій оправдав те, що робиш. А на других плюнь, забудь про те, що вони думають. І на мене плюнь: я думаю, що не ганебно, але тяжко. А ти думаєш, що не тяжко, але ганебно. Нащо ж ти хочеш, щоб я думав так, як ти? Роби по свойому!
І знову в очах його за гнівом промайнула цікавість.
Маруся зітхнула.
— Та тому, що не з душі ти всі свої думки говориш, тому й роблю. Ну, годі, Роню, ні до чого ми з тобою не добалакаємось... Не вдержуй мене, не умовляй, пійду я. І тебе стісняти не хочу й сама... Все одно... Хто, раз попав туди, — каюк уже йому. І не пробуй... Не сердься, Роню... Ну, а тепер я випью, все одно вже тепер...
Вона криво посміхнулась, стукнула денцем об долоню й просто з горла почала жадно пити. Очі напів заплющились, широкі губи кругло зморщились, по горлі з булькотінням прокочувалася кулька.
Мирон уважно зтиха дивився на неї.
Маруся одняла пляшку від уст, втерлась рукавом і, посміхнувшись до Мирона, сказала:
— Так... От і за це там не осудять. Всі такі. Ні жалю, ні сорому, — свої.
Подивилась на світло скрізь пляшку, з посмішкою хитнула головою, знову заплющила очі й почала пити. Здавалося, вона хотіла яко мога швидче випити всю пляшку.
Мирон все так само дивився й мовчав.
— От так... — сказала вона. — Так краще, а за горілочку спасибі...
Очі їй зробилися живіщими, обличчя почервоніло та посвіжішало.
— Знаєш, Марусю підожди ще трохи, — раптом зтиха вимовив Мирон.
— Для чого? — насторожилася вона, оглянувши його.
— Так... Поживи, подивись... Завжди встигнеш. Підожди... А коли в чому потреба буде, роби все, що хочеш. Випити хочеться, випий, я ж зрозумію... Мужчини забажаєш, іди, любого вибірай, веди сюди, роби, що хочеш...
Маруся почервоніла, але пильно подивилася на його.
У Мирона неначе усмішка пробігла по лиці. Але він казав далі все так само зтиха, серйозно, трохи сумно:
— Справді, Марусю... Чого перед собою брехати? У тебе вже привичка склалась. З цим нічого не поробиш. Це соромляться признати, але часто ті, яких "рятують" з домів, через це й ідуть назад... Не треба. Нічого злого в цьому нема. Нікому ж лиха від того не буде, що ти приведеш мужчину, сама себе заспокоїш та й йому злого не зробиш...
Маруся не зводила з його очей.
— I це ти від душі говориш? — з захованим обуренням зтиха спитала.
Ще раз легка по смішка про бігла, як миша, по Миронових губах.
— А чого б я брехав?
— І це також добре? Не соромно?
— Та що ж тут соромного?
Маруся злістно посміхнулась.
— Так, звичайно... Для мене що ж тут соромного... Діло звичне... Хм!... Пішла, узяла, привела...
Мирон нахмурився.
— Ні для кого не соромно. Кожна, коли потреба є, хай пійде, візьме та приведе. Чи чоловік, чи жінка, — все одно...
Маруся також гнівно нахмурилася.
— Знаєш, Мироне, не бреши краще! Видко, викрутитись хочеш. Покинь. Сказав, не подумавши, а воно найвірніще й є. Тільки не хочу я ні до кого ходити, ні водити до себе нікого... Самі прийдуть... чи буде потреба, чи ні... А ще кажеш, що не брешеш мені! Та ти ж сам он як дивишся на мене: підеш, приведеш. Небійсь, тій, яку покохав би, не сказав "підеш, приведеш." Своїми руками б задушив від ревнощів та сорому. А я що ж, — "звична"!...