У темряві ми ледве відшукали білу будку. Хлопчик стояв на тому самому місці, де я його залишив, і знову, але тепер дуже тихо, плакав. Я озвався до нього. Він зрадів, навіть скрикнув з радощів, а я сказав:
— Так от, я привів начальника.
Побачивши командира, хлопчик якось випростався, виструнчився і став на кілька сантиметрів вищий.
— Товаришу вартовий, — сказав йому командир. — Яке ви маєте звання?
— Я сержант,—сказав хлопчик.
— Товаришу сержант, наказую залишити довірений вам пост.
Хлопчик помовчав, посопів носом і сказав: А у вас яке звання? Я не бачу...
— Я майор,—сказав командир.
І тоді хлопчик приклав руку до широкого козирка своєї сіренької кепки і сказав:
— Єсть, товаришу майор: наказано залишити пост.
І сказав він це так дзвінко і так вправно, що ми обидва не витримали й зареготалися. І хлопчик теж весело і з полегкістю засміявся.
Не встигли ми втрьох вийти з саду, як за нами грюкнули ворота і сторож кілька разів повернув у замку ключ.
Майор простяг хлопчикові руку:
— Молодець, товаришу сержант! — сказав він.—З тебе вийде справжній воїн. До побачення!
Хлопчик щось пробурмотів і сказав:
— До побачення...
А майор віддав нам обом честь і, побачивши, що знову підходить його трамвай, побіг
до зупинки.
Я теж попрощався з хлопчиком і потис
йому руку.
— Може, тебе провести? — спитав я в нього.
— Ні, я близько живу. Я не боюсь, — сказав хлопчик.
Я подивився на його маленький веснянкуватий ніс і подумав, що йому справді нема чого боятися. Хлопчик, у якого така міцна воля і таке тверде слово, не злякається темряви, не злякається хуліганів, не злякається й страшніших речей.
А коли він виросте... Ще не відомо, ким
він буде, коли виросте, але ким би він не був,
можна поручитися, що це буде справжня людина.
Я подумав так, і мені стало дуже приємно. Що я познайомився з цим хлопчиком.
І я ще раз міцно і з задоволенням потис йому руку.