Михайло Михайлович іде в конюшню. Батрак трішки збоку, покурюючи цигарку, але так, щоб дим ішов в бік, протилежний від Михайла Михайловича. За п'ять кроків до конюшні він плює на цигарку, розмелює її руками і, кинувши на землю, притоптує ногою так, що на землі видно тільки кілька смужок попелу та з десяток шматочків махорки.
Риженький тонконогий жеребчик уже на ногах; насмоктавшись молока і відчуваючи себе добре на цьому прекрасному світі, він намагається тепер трішки розважитись. Жеребчик плигає, спотикається і тикає мордочкою в живіт господаря. Кобила, теж зачувши Михайла Михайловича, повертає голову; в роті у неї пасмо сіна; вона привітно ірже, і не розбереш, до кого — чи до господаря, чи до свого жеребчика. Михайло Кішка-Самійло гладить маленького коника зверху і знизу голови, тре пальцями між ушами, лоскоче його під животиком. Малюсінький коник хитається і радо, з щирості сердечної, кидає задки, намагаючись попасти у кучеряву бороду свого пана. "Лихий, сучий син",— зауважує Михайло Михайлович і обережно допомагає підвестися "сучому синові", що, кинувши задки, хруснувсь водночас колінцями об землю. Обдивившись жеребчика і знайшовши, що з нього буде дебела конина, господар переходить далі до породіллі. Він ляскає її по клубах і голосно, як те й належить господареві, каже: "А повернись". Кобила повертається і розумними очима дивиться на бога. Михайло Кішка-Самійло обдивляється і кобилу. Він і з неї задоволений, бо худоба сита, має повне вим'я молока.
Виходячи з конюшні, він через плече зауважує батракові, щоб кобили не брати в роботу три дні та обмірять їй більше вівса.
Але ідилія на цьому не кінчається. Вийшовши з конюшні, Михайло Кішка-Самійло надибує на дволітнього онука. Мале копирсається в землі і мимрить без слів дитячу пісеньку; воно волохате, здорове, схоже на пухнасте совеня, принаймні таке ж невклемезне, як і воно. Але Михайло Кішка-Самійло знає, що з нього буде колись загнозистий робітник. Він присідає і бере онука за підборіддя: "Ану, синку, що ти тут робиш, покажи дідусеві зубки". Синок показує дідусеві зубки і за одним разом хапає його за пальця. "Зубатий, лихий сучий син,— говорить він з тими інтонаціями, як перед тим і про жеребчика.— Так і пальця дідусеві одхусиш". Дідусь обережно звільняє пальця; на ньому гострі сліди чотирьох зубиків. "У діда вдався,— погордо думає Михайло Михайлович,— зубища які, прости господи!" Із пальця тим часом виступає кров. Михайло Михайлович витирає її об полу, потім виймає з кишені маленьку, почорнілу од пилу грудочку цукру і кладе його в заяложену ручку онука. Михайло Кішка-Самійло любить усе маленьке — теляток, і лошаток, і дітей.
Крім синів, онуків, жеребчиків і свиней, у Михайла Кішки-Самійла є ще жінка. Змалювати її можна ось так: зверху на чистому аркуші паперу зробіть середньої, краще меншої, міри пляму атраментом. Потім пером або кінчиком мізинного пальця розведіть пляму униз так довго, як вистачить паперу; добавивши два крючки для ніг і по дві довгі й тонісінькі рисочки для рук — ви будете мати портрет Марти Хомізни абсолютної подібності. Ось тільки з одягом вам буде морока, бо спідницю Марта Хомівна має у сто сорок чотири пілки. Але й це не біда. Треба тільки мати на увазі, що, одягнута в цю спідницю, госпо-. диня дуже скидається на мітлу, звичайно, коли на держално зверху надіти ріпу замість голови. Крім того, що господиня дуже довга і тонка, вона ще й чорна: чорне обличчя, руки, шматочки шиї, ноги, спідниця, волосся, очі, губи,— вся, як свята земля.
На Червоноградщині говорять, що злість росте у парі із ростом. Кіоли це так, то свята земля ще не носила на своєму лоні такої проклятущої яги. її можна прирівняти разом до сороки, цвіркуна, калаталки, що нею нічна сторожа розважає себе і телеграфні стовпи, до яги, відьми, гадюки, пропелера і єгипетської мумії3. Михайло Самійло-Кішка дуже її поважає і любить — і навпаки. Але, на жаль, любов Марти Хомівни ще ніколи не розповсюджувалася на одне живе стороннє створіння господа бога, крім батрачки Марії. Але ця Марія дуже швидко зійшла з глузду і плигнула в ставок, хоч на це і не мала достатніх підстав, бо Марта Хомівна устигла лише наполовину довести їй, що арсенал лайок Марти Хомівни такий же безконечний, як безконечна кількість піщинок на березі синього моря. Словом, діло було просте. Михайло Михайлович, замість до Марти Хомівни, випадково попав на примістку до нещасної Марії. Нещасна Марія підкорилася волі свого пана і таке інше повнотою, як буває у подібних випадках... В ті сумні дні — а це було давно, дуже давно — цілий тиждень без угаву скрекотіли сороки, клубились і шипіли люті гадини, деренчали в смертельній тузі калаталки і ввесь білий світ був схожий на те, ніби над ним без угаву крутилися смерчі, дули найпотужніші вітри і в божевільному чорториї крутилося нещасне сонце.
Із цього ясно, що Михайло Михайлович, крім господині, іноді любив іще й інших жінок, а також і те, що, не бувши спроможний піти слідом за Марією, він іноді, і навіть частенько, намагався иазернуть ка той шлях свою милу дружиноньку.
А проте в інтересах справедливості мусимо сказати, що бив він Марту Хомівну лише раз на тиждень. Це дуже цікава процедура, і її слід описати якнайдокладніше в науку нашим майбутнім поколінням. Проте лякатись не треба, бо Михайло Михайлович ніколи не вбивав жінки до смерті. Бувши ягою для свого мужа, вона водночас являла собою справжнє кубло чортів для синів, невісток, батраків, що було необхідне для інтересів Михайла Михайловича і його господарства. Отже, завчасу підбадьорюючи себе надією на щасливий кінець, Михайло Кішка-Самійло брав ремінного черезсідельника і старанно, цілі п'ять хвилин, мочив його водою. Невістка, що її в цих випадках він брав на допомогу, байдуже приносила кухоль із сіллю, цебро води і недбало ставила все це на лаві біля черезсідельника. Михайло Михайлович тим часом скидав черкасинову чинарку і, обережно обтрусивши її, вішав на цвяшок. Цвяшок чомусь виривався — і чикарка падала на землю. Михайло Михайлович гнівався. Виявлялося, що всьому виною жінка, яка "чортибатька зна за чим дивиться" і яку треба "так повчити, щоб вона цієї науки не забула до нових віників". Бачивши, що вже все готове для цього, Марта Хомівна починала тремтіти і цокать зубами. Сльози з очей в такі хвилі їй котилися самі. Це була остання межа, яку ще міг терпіти наш Зевс. Але коли сльози, тремтіння і цокіт зубів переходили в істерику і з уст яги виривалися спазми плачу, Юпітер був уже сам не свій. Очі йому раптом робилися червоні. Руки хапалися за черезсідельника, і це вогке ремінне знаряддя з свистом і хурчанням врізалося в сухе тіло господині до самих кісток. Але це був тільки початок. Господиня, опечена надлюдським болем, губили владу над собою... Вона підстрибувала, ніби поставлена на гарячу сковорідку, і, зи-гнувшись пантерою, мертвою хваткою чіплялася своєму мужеві в горлянку, бороду, в чуб, у фізіономію. Тому, здавалося, тільки цього й треба. "А, так ти он як! Лізеш битись до мужа?!"