Червоний сигнал

Страница 2 из 6

Агата Кристи

Але звідки? Яка мислима небезпека може бути тут, у домі його друзів?

Ну, зрештою, своєрідна небезпека існувала. Він поглянув на Клер Трент — на її бліде й ніжне личко, на її золоту голівку на граціозно вигнутій шиї. Але ця небезпека виникла не сьогодні і ніяк не могла бути такою гострою.

Джек Трент — його найближчий товариш. І навіть більше, ніж просто товариш. Джек врятував йому життя у Фландрії і був за це представлений до Хреста Вікторії. Джек — славний хлопець, один з найкращих людей, які є на світі. На свою біду, він покохав Джекову дружину. Він сподівався, що з часом знайде в собі сили здолати це почуття. Боліти так, як тепер, без кінця не могло. Він повинен перестраждати. Саме так — перестраждати. Навряд щоб Клер здогадалася, а якби й здогадалася, у його коханні до неї небезпеки не було. Статуя, прекрасна статуетка із золота, слонової кістки й світло-рожевого коралу... Втіха для королів, а не жива жінка...

Клер... Сама згадка про неї завдавала йому болю. Він повинен із цим зладнати. Жінки подобались йому й раніше. Але зовсім не так. Зовсім не так — і в цьому вся суть. Отже, небезпека не тут. Сердечний біль — так, але не небезпека. Принаймні не та небезпека, про яку остерігає червоний сигнал. То щось зовсім інше.

Він подивився на всіх гостей за столом, і тільки тепер його вразило те, що тут зібралося досить-таки незвичайне товариство. Його дядько, наприклад, рідко обідав не вдома в такому вузькому дружньому колі. Не схоже було також, що Тренти — його близькі знайомі. До сьогоднішнього вечора Дермот і гадки не мав, що він їх узагалі знає.

Звичайно, привід був. Після обіду мала прийти досить відома жінка-медіум і провести с е а н с. Сер Ейлінгтон начебто цікавився спіритизмом.

Отже, спіритичний сеанс — тільки п р и в і д? Якщо так, то в чому справжня причина? Дермотові пригадалося безліч подробиць — дрібниць, раніше не помічених, або, як сказав би дядько, не помічених свідомістю.

Великий психіатр кілька разів дивно, дуже дивно, подивився на Клер. Так ніби стежив за нею. Під його пильним поглядом вона бентежилась і не знала, куди подіти руки, що тремтіли від хвилювання. Так, вона хвилювалась, дуже хвилювалась і начебто чогось боялася. Чого саме?

Зусиллям волі він примусив себе прислухатися до розмови за столом. Місіс Еверслі умовила великого лікаря дещо розповісти про свій фах.

— Мої любі дами,— говорив той,— що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати. Всі ми певного мірою схильні до самозвеличання. Та коли хтось із нас починав думати, ніби він російський цар, його саджають до божевільні. Але перш ніж дійти до такого, треба подолати довгий шлях. І чи можливо поставити на ньому десь стовпа і сказати: "По цей бік — здоровий глузд, по той — божевілля". Звичайно ж, ні. І якби той, хто страждає на таку манію, тримав язика за зубами, ми, можливо, ніколи б не змогли відрізнити його від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість душевнохворого — дуже цікавий феномен.

Сер Ейлінгтон, смакуючи, ковтнув вина і променисто усміхнувся до товариства.

— Я чула, вони дуже хитрі,— озвалася місіс Еверслі.— Це я про божевільних.

— Так воно і є. А бажання приховати свою манію часто призводить до згубних наслідків. Виходячи із засад психоаналізу, ми знаємо: будь-яке пригнічення волі таїть у собі небезпеку. Людина, схильна до нешкідливої ексцентричності, рідко переходить межу. Але чоловік...— він зробив паузу,— або жінка, що здаються цілком нормальними, насправді можуть бути джерелом великої небезпеки для суспільства.

Лікар непомітно глянув через стіл на Клер і знову ковтнув вина.

Дермота опанував моторошний страх. Невже те, про що він подумав, правда? Неможливо, але...

— І все через пригнічення власного "я",— зітхнула місіс Еверслі.— Тепер я бачу, що завжди слід цілком проявляти свою індивідуальність. Інакше — страшна небезпека.

— Люба місіс Еверслі,— заперечив лікар,— ви неправильно мене зрозуміли.— Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору — від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.

— Спадковість — це просто жах,— зітхнула жінка.— Сухоти і таке інше.

— Сухоти — хвороба не спадкова,— відказав сер Ейлінгтон.

— Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?

— Подагра,— відповів сер Ейлінгтон, усміхнувшись.— І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком — досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.

— Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?

— Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам,— серйозно сказав лікар.

Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.

— Може... може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.

— Ще келих портвейну — і я до ваших послуг,— уклонився сер Ейлінгтон.— Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.

Клер подякувала млявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.

— Боюся, що я забалакався на суто професійні теми,— знову озвався лікар, сідаючи на своє місце.— Вибачте, любий друже.

— Ет, пусте,— неуважно відповів Трент.

Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. "Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш",— подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки.

Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон.

То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.