Червоний бог

Джек Лондон

ЧЕРВОНИЙ БОГ

ЧЕРВОНИЙ БОГ

Ось він знову! Такий раптовий, дивовижний звук! Бесет, відзначаючи за годинником, коли саме звук почувся, порівнював його з сурмою архангела. "Мури, — подумав він, — мабуть, завалилися б від такого могутнього, владного поклику". Бесет уже тисячу разів надаремне пробував з'ясувати природу того потужного голосу, що панував над островом, линучи далеко навкруги до схованих у хащах дикунських селищ. Він зроджувався в гірській ущелині, сповнював її, мов прибоєм, перехлюпувався через край і затоплював землю, небо й повітря. Недужій уяві Бесета він здавався криком міфічного титана, охопленого відчаєм і гнівом. Здіймаючись вище й вище, визивний і вимогливий, він гудів такою міццю, ніби звертався до вух, що існували десь поза вузькими межами сонячної системи. І водночас у ньому чулися скарга й обурення, що ніхто не міг його збагнути.

Так уявлялося хворому. І він знову спробував визначити природу таємничого голосу. Той голос був гучний, мов грім, лагідний, мов гомін золотого дзвону, ніжний і солодкий, мов бренькіт напнутої срібної струни, але не як котрийсь окремий з цих звуків і не як їхня суміш. Словник і досвід хворого не підказували йому таких слів і порівнянь, щоб він міг віддати ними багатство того звуку.

Час минав; хвилини складалися в чверті години, чверті — в півгодини, а голос не замовкав. Він тільки змінив початкову тональність, не подужчав, а почав завмирати — так само дивовижно, як виник. Далі він перейшов у тривожне мурмотіння, в гучний шепіт, і поволі згасав у зітханні могутніх грудей, що зродили його, аж поки стишився до глухого схлипування, що могло означати і смертельну лють, і невимовну насолоду. Він усе ще хотів бути чутним, намагався передати якусь космічну таємницю, щось безмежно важливе й цінне. Потім він став тільки відгомоном, у якому не було вже ні погрози, ні обіцянки, і, навіть замовкнувши, кілька хвилин ще відлунювався у свідомості хворого. Переставши зовсім його чути, Бесет глянув на годинника. Спливла година, поки та небесна сурма, той архангелів клич, остаточно розтанула у повітрі.

"Чи не його це темна вежа?" — подумки зацитував Бесет рядок з Браунінга[22], дивлячись на свої худі, мов у кістяка, висушені гарячкою руки. І він усміхнувся, уявивши собі образ Чайлд-Роланда, що такою самою кволою рукою, як у нього, підносить до уст бойовий ріг. Місяці чи роки, питав він себе, спливли відтоді, як він уперше почув на березі Рінгману цей таємничий клич? Бесет не міг би відповісти на це питання, навіть якби від цього залежало його життя. Затяжна хвороба тривала дуже довго. Він знав лік тим дням, коли був при пам'яті, — набігали місяці, багато місяців, — але не міг визначити, скільки пролежав у лихоманці, непритомний.

Його думки звернули на інше. Як там ведеться капітанові Бейтменові, що на шхуні "Нарі" вербує тубільців? Чи номер уже з білої гарячки його помічник-п'яниця?

Кинувши ці даремні міркування, Бесет знехотя почав згадувати про все, що сталося відтоді, коли він уперше на березі Рінгману почув цей голос і пішов за ним у хащі. Сагана опирався. Бесет ніби й досі бачив його перед собою: чудне мавпяче личко, скривлене з ляку, зігнута спина, навантажена коробками, куди вони мали ховати колекцію, а в руках — його сачок і рушниця, знаряддя натураліста. Сагава забелькотів каліченою англійською мовою:

— Мій страх боїться кущі, багато поганий люд набиті кущі.

Бесет сумно всміхнувся. Хоч який нажаханий був той хлопчина з Нового Гановеру, а лишився вірний йому й, не роздумуючи, пішов з ним у зарості шукати джерела дивного голосу. То був не шматок колоди, випаленої всередині, що передавав звістку в глибину хащів, як спершу гадав Бесет. І так само помилився він, вирішивши, що джерело тих звуків не далі як за годину ходи і що тзін устигне повернутися на обід, підібраний вельботом з "Нарі".

— Той великий гук недобрий, дуже-дуже диявольський, — вів своєї Сагава.

І він не помилився. Хіба не відрубали йому голови того ж таки дня? Бесет здригнувся. Сагаву, напевне, з'їли "поганий люд, набиті в кущі". Перед очима в нього знову достала картина, яку він угледів востаннє, — хлопець без рушниці й вантажу свого господаря лежав на вузькій стежці, де йому щойно відрубали голову. Все сталося в одну мить. Ще хвилину тому Бесет, оглянувшись, бачив, як Сагава терпляче йшов за ним, зігнувшись під вантажем. А скоро й самому Бесетові довелося скрутно. Він глянув на спотворені обрубки великого і вказівного пальця лівої руки, тоді обережно помацав шрам на потилиці. Удар топірця був швидкий, мов блискавка, але Бесет устиг прихилити голову й відвернути лезо рукою. І заплатив за своє життя двома пальцями та прикрою раною на голові. Пострілом з рушниці він убив того лісовика, який мало не зарубав його, другий постріл скерував на тих, що стовпилися коло Сагави, і вдоволено побачив, що найбільше шроту дісталося тому, хто тікав з відрубаною головою хлопця. Все сталося вмент. На вузькій стежці, протоптаній дикими свиньми, Лишилися тільки він, убитий лісовик і безголовий труп Сагави. Із темних хащів обабіч стежки не чути було ні шурхоту, ні якихось ознак життя. Бесет був приголомшений. Він уперше в житті вбив людину й тепер, дивлячись на мертвого дикуна, виблював.

Потім почалася гонитва. Бесет тікав стежкою від своїх переслідувачів, що відрізали його від берега. Скільки їх було, він не знав, бо нікого не бачив. Може, один, а може, й сотня. Дехто з них, Бесет був певен, перелазив по віттях дерев; та здебільшого він встигав хіба що на секунду вгледіти легку тінь угорі. Не чутно було також, щоб де бренькнула тятива, а проте раз по раз на нього хтозна-звідки зі свистом сипалися тоненькі стріли з костяними площинами. Вони вганялися в дерева або падали поряд на землю. Пір'я на кінцях у них вигравало всіма барвами, мов самоцвіти.

Якось — ця згадка навіть тепер, хоч минуло стільки часу, викликала в нього вдоволену усмішку, — Бесет помітив над собою тінь, що миттю причаїлася, тільки-но він підняв голову. Він нічого не розгледів, а все ж навмання вистрілив великим шротом. І тоді, завиваючи, мов скаже-пий кіт, тінь прошурхотіла крізь деревисті папороті й орхідеї і впала йому до ніг. Не перестаючи дико верещати з люті й болю, дикун уп'явся зубами в його твердий чобіт. Але Бесет не гаяв часу і другим чоботом примусив дикуна замовкнути. Відтоді він так звик до жорстокості, що, пригадуючи ту подію, знову задоволено всміхнувся.