Червоне листя

Страница 4 из 8

Уильям Фолкнер

Індіанці пройшли крізь отвір у мурованій стіні і вступили до просторого приміщення з потрісканого колоддя. Там стояла задня половина ходу коляски, а самий короб її лежав на боці, віконце було заплетене лозою, і крізь шпарини вистромляли, голови ще кілька бойових півнів, зовсім молоденьких,— очі-намистини в них були непорушні й злі, гребінці потріпані. Долівка була з утоптаної глини. В одному кутку стояли прихилені до стіни рало та пара саморобних весел.

До стелі на чотирьох оленячих ременях було підвішено позолочене ліжко — те, що Ісетібега привіз із Парижа. Ні матраца, ні пружин на ньому вже не лишилося — рама була акуратно заплетена навхрест ремінням.

Ісетібега пробував привчити свою останню дружину, зовсім молоденьку, спати в тому ліжку. Змалку хворіючи на ядуху, сам він цілу ніч напівлежав на своєму плетеному стільці. Він бачив, як дружина забиралася на ліжко, а потім сидів у темряві, вдаючи, ніби спить,— хоч насправді він спав уночі лише три-чотири години,— і слухав, як вона нишком викрадається з позолоченого ліжка до сінника на долівці. Удосвіта вона тихенько вилазила назад на ліжко, і тепер надходила її черга вдавати, ніби вона спить, а Ісетібега сидів собі збоку, слухав і тихцем сміявся.

У другому кутку над десятигалоновим барильцем віскі звисали канделябри, прив'язані ремінцями до двох жердин. Була ще там глиняна піч; обличчям до неї і сидів на плетеному стільці Мокетубе. Зростом усього в п'ять футів з дюймом, важив він добрих двісті п'ятдесят фунтів. На ньому був сюртук з тонкого сукна, одягнений на голе тіло, і його пухке й гладке мідяне черево видималось над полотняними кальсонами. На ногах у нього красувалися пантофлі з червоними підборами, а за спиною стояв підліток з опахалом із покраяного на вузенькі стьожки паперу. Мокетубе сидів непорушно, його руки-плавці лежали на колінах, а широке жовте обличчя з заплющеними очима й пласкими ніздрями мало вираз непроникний, трагічний і відчужений. Коли ввійшов Три Коші з Брусницею, він не розплющив очей.

— Вони в нього на ногах ще зранку? — запитав Три Коші.

— Ще зранку,— відповів хлопець, не перестаючи помахувати опахалом.— Самі ж бачите.

— Атож,— сказав Три Коші.— — Бачимо.

Мокетубе не ворухнувся. Він скидався на статую, на малайського божка в сюртуку й кальсонах, без сорочки, в банальних пантофлях на червоних підборах.

— Я б не займав його, бувши вами,— озвався підліток.

— Бувши тобою, я б теж не займав,— відказав Кіш. Він і Брусниця присіли навпочіпки. Хлопець невпинно помахував опахалом.

— О Чоловіче,—звернувся Три Коші до Мокетубе,— послухай! — Ватаг не ворухнувся.— Він утік.

— Я ж вам казав,— знову озвався підліток,— Я так і знав, що він утече. Я ж казав.

— Атож,—мовив Три Коші.—Ти вже не перший кажеш нам опісля те, що ми мали б знати наперед. Тільки чого це ви, такі мудрі, вчора й пальцем не ворухнули, щоб не дати йому втекти?

— Він не хоче вмирати,— сказав Брусниця.

— А чого б це йому не хотіти? — здивувався Три Коші.

— Що він усе одно колись мусить померти, це ще не доказ,— озвався підліток.— Мене б це теж не переконало, дядьку.

— Помовч уже,— кинув йому Брусниця.

— Цілих двадцять років він слугував Чоловікові в затінку, тоді як інші з його племені гнули спину на полі,— сказав Три Коші.— То чого б це він не хотів тепер умирати, коли раніш не хотів гнути спину?

— І воно ж буде — раз, два, і по-всьому,— додав Брусниця.— Це швиденько.

— Оце ж і поясніть йому, коли зловите,—сказав підліток.

— Цить-но,— урвав його Брусниця.

Обидва індіанці сиділи навпочіпки, дивлячись в обличчя Мокетубе. Той був як неживий.. Здавалося, навіть дихання під цією товщею жирної плоті криється так глибоко, що й не догледиш.

—— Послухай, о Чоловіче! — звернувся до ватага Три Коші.— Ісетібега помер. І він чекає. У нас є його собака і його кінь. Але його невільник утік. Той самий, що тримав перед ним горня, що їв його їжу, з його миски. Він утік. А Ісетібега чекає.

— Атож,— підтвердив Брусниця.

— Таке не вперше трапляється,— казав далі Три Коші.—Таке саме сталося, коли Дум, твій дід, лежав і чекав, поки зійде в землю. Він лежав так три дні і все запитував: "Де мій негр?" А Ісетібега, твій батько, відповідав йому: "Я знайду його. Спочивай у мирі, я приведу його до тебе, щоб ти міг вирушити у свою дорогу".

— Атож,— підтвердив Брусниця.

Мокетубе не ворухнувся і очей не розплющив.

— Три дні Ісетібега полював у видолинку,— провадив далі Три Коші.— Навіть їсти додому не ходив, поки не зловив нарешті негра. Тоді й сказав він Ду-мові, своєму батькові: "Ось твій собака, твій кінь і твій негр. Спочивай у мирі". Це так сказав Ісетібега, що відучора лежить мертвий. А тепер утік негр Ісетібеги. Його кінь і його собака при ньому, але його негр утік.

— Атож,— підтвердив Брусниця.

Мокетубе не ворухнувся. Очі його були заплющені, страхітливо недвижну тушу охопила нездоланна млявість, щось настільки застигле, що, здавалося, нічиєму голосові його не розворушити. Обидва індіанці сиділи навпочіпки й дивилися йому в обличчя.

— Це сталося, коли твій батько тільки-тільки став ватагом,— додав Три Коші.— І саме Ісетібега привів невільника назад, туди, де чекав його батько, щоб зійти в землю.

Обличчя Мокетубе було так само непорушне, очі не розплющилися. Три Коші перечекав трохи, а тоді звелів:

— Скинь з нього пантофлі!

Хлопець скинув їх. Мокетубе раптом почав відсапуватись, голі груди його заходили від глибоких від-дихів, наче він виринав зі своєї бездонної плоті назад до життя, як із води, з моря. Але очі його ще не розплющились.

— Він очолить лови,— сказав Брусниця.

— Авжеж,— погодився Три Коші.— Він тепер Чоловік. І він очолить лови.

IV

Увесь цей день негр служник Ісетібеги, заховавшись у стайні, стежив, як помирає ватаг. Негр походив з Гвінеї і мав років під сорок. У нього був плаский ніс і маленька кругла голова, трохи почервонілі внутрішні кутики очей; широкі квадратні зуби з синяво-рожевими яснами були випнуті вперед. Якийсь торговець рабами вивіз його з Камеруну ще чотирнадцятирічним хлопцем, і зуби у нього так і лишились не-підпиляні. Відтоді він пробув двадцять три роки служником Ісетібеги.