Червоне листя (збірка)

Страница 78 из 88

Уильям Фолкнер

— Вилазьте! Вилазьте звідти!

А Секретар, чути, й собі надсаджувався:

— Ось цей шарпніть, дядьку Віллі! Ось цей! Літак летів далі, то задираючись угору, то пірнаючи

вниз, то одне крило вище, то друге, летів якось боком, аж здавалося, він ось-ось черкне крилом землю; гуркіт стояв такий, наче літак розвалюється, і курява хмарою звивалася в повітрі, а тоді він таки знову зривався вище, і Секретар верещав:

— Шарпніть, дядьку Віллі!

Очі дядька Віллі сяяли ще й увечері, в наметі,— він був надто збуджений, щоб замовкнути й улягтися спати, і, мабуть, таки забув, що не брав у рот спиртного від самої тієї хвилини, коли надумався купити літака.

Так, я знаю, що люди казали про мене, коли все скінчилося, що казав тато, коли він з місіс Мерідю приїхав туди вранці: що я білий, уже майже дорослий, а Секретар і старий Джоб — просто собі чорношкірі, що з них візьмеш. Але ж це старий Джоб і Секретар, саме вони намагалися йому перешкодити! Отож-бо й є, що ніхто неспроможний цього зрозуміти.

Пригадую, як секретар і старий Джоб взялися за нього останнього вечора. Старий Джоб зрештою змусив Секретаря сказати дядькові Віллі, що той ніколи не навчиться літати. Дядько Віллі на ці слова вмовк, підвівсь і подивився на Секретаря.

— Хіба ти не навчився водити літака за два тижні? — спитав він.

Секретар відповів, що так.

— Ти, клятий, мізерний, нікчемний, репаний, чорноголовий негр?

Секретар відповів, що так.

— А я скінчив університет і сорок років вів діло на п'ятнадцять тисяч доларів, і ти мені тепер кажеш, що я не зумію водити паршивенького літака ціною в півтори тисячі доларів?! — Потім дядько Віллі подивився на мене.— І ти не віриш, що я зумію? — спитав він.

Я подивився на нього.

— Ні. Я вірю, що ви будь-що зумієте зробити,— відповів я.

Навіть тепер я не можу сказати їм цього. От не можу, та й годі. Колись тато наводив мені чиїсь там слова, що, мовляв, якщо ти знаєш, то можеш і сказати. От тільки той, кому належать ці слова, певно, не мав на увазі чотирнадцятирічних хлопців. Бо ж я вже тоді мусив відчувати, знати, чим воно все скінчиться. І дядько Віллі теж мусив знати, що настає остання хвилина. Виходило так, наче ми обидва знали це, хоч і не обговорювали цього і своїх вчинків не погоджували: дядько Віллі не мав потреби того дня в Мемфісі казати: "Ходімо зі мною, щоб ти був поруч, коли знадобишся", і я не мав потреби йому відповідати: "Давайте я піду з вами, щоб стати вам у пригоді".

Адже старий Джоб зателефонував до місіс Мерідю. Він почекав, поки ми заснули, вислизнув крадькома, подався пішки аж до міста й зателефонував їй. Він не мав і цента за душею і, певно, зроду-віку й телефону не торкався, але якось таки зателефонував їй. Другого ранку прибіг він ще по росі (до міста й телефону було з п'ять миль), саме в ту хвилину, коли Секретар запускав мотор, і я зрозумів, що сталося, ще до того, як він надбіг досить близько, щоб зняти гвалт,— він біг через поле, заточувався і кричав:

— Держи його! Держи! Вони зараз тут будуть! Затримай його на десять хвилин, і вони будуть тут!

Я все зрозумів і теж кинувся бігти, перейняв його, схопив, а він шарпався, відбивався і кричав у той бік, де був дядько Віллі в літаку.

— Ти що, подзвонив? — спитав я.— їй подзвонив? Сказав їй, де він?

— Ай сказав! — прокричав старий Джоб у відповідь.— І вона сказала, що візьме твого тата і зараз же виїде й о шостій ранку буде тут.

Я все тримав його — здавалося, то в'язка сухого хмизу у мене в руках, я чув, як хрипіло у нього в легенях і як калатало його серце, а тоді надбіг і Секретар, і старий Джоб почав кричати до нього:

— Витягай його звідти! Вони їдуть! Вони зараз будуть тут, тільки не пускай його!

Секретар одразу не второпав і питає:

— Кого? Кого? — і старий Джоб гукнув йому, щоб біг затримати літака. Тоді Секретар метнувся назад, я спробував схопити його за ногу, та невдало — тільки й того, що побачив, як дядько Віллі дивиться на нас, а Секретар біжить до літака. Я звівся на коліна і почав махати руками й теж кричати. Але навряд чи дядько Віллі міг мене почути крізь ревище мотору. Тільки ж кажу, йому цього й не треба було — він і я, ми обидва знали, до чого йдеться. Отож я стояв навколішках і притискав старого Джоба до землі, і ми побачили, як літак зрушив з місця,— Секретар усе біг за ним,— піднявся в повітря, гойднувся вниз, тоді знову рвонувся вгору й наче завмер над деревами, там, де, як ми гадали того першого дня, збирався приземлитись Секретар, а потім дядько Віллі якось залетів за ті дерева, гойднувся вниз і зник з очей. Секретар і так уже біг туди, отож і ми зі старим Джобом теж схопилися на ноги й собі гайнули за ним.

Звісно, я знаю, що люди кажуть про мене. Я наслухався ще того дня, коли ми поверталися додому,— катафалк попереду, Секретар та старий Джоб у фордику за ним, а ми з татом у нашій машині позаду. Джефферсон був усе ближче й ближче, і враз я зайшовся плачем. Не тому, що сталася смерть: смерть — це пусте, вона торкається тільки зовнішнього в людині, того, що ти носиш задля зручності чи вигоди, як-от одежу; а тому, що ця одежа, це старе шмаття виявилося нічого не вартим і ошукало одного з нас

двох, ошукало саме мене. Тато поклав руку мені на плече й мовив:

— Годі, годі, заспокойся. Я цього не мав на думці. Ти в цьому не винен. Ніхто тобі не дорікає.

Бачите? У тому ж бо й річ. Я все-таки допоміг дядькові Віллі. Він знає, що я допоміг. Він знає, що без мене не дав би нічому ради. Він це знає. І нам навіть не було потреби глянути один на одного наостанку, коли він рушав. Справді.

Але вони цього ніколи не зрозуміють, навіть тато, і більш нема нікого, крім мене, хто пояснив би їм. І як їм це пояснити, щоб вони зрозуміли? Як?

ВЕЛЕТНІ

Вони проїхали повз темне громадище бавовноочисної машини і тільки тоді побачили освітлений будинок та двомісний автомобіль лікаря біля нього. Зупинившись коло воріт, приїжджі почули гавкіт мисливського собаки.

— Ось ми й приїхали,— промовив літній високий чоловік з відзнаками шерифа.

— Чия це машина? — поцікавився його молодий супутник, який з недавнього часу працював судовим виконавцем округи.

— Доктора Шофілда,— відповів той.— Лі Маккал-лун попросив прислати його, коли я подзвонив і сказав, що ми приїдемо.