Еллі відразу почула, як Поль вийшов з кімнати для гостей. Вона чула, як він ішов через хол, як його рука намацувала вимикач. Коли запалилося світло, Еллі усвідомила, що очі в неї увесь час були заплющені.
— Ти чого тут? — озвався Поль. На ньому була піжама її дядька.— Що ти, в чорта...
— Зачини двері,— прошепотіла вона.
— А нехай тобі! От ненормальна. Зовсім здуріла!
— Полю!
Еллі міцно вчепилася в нього, наче боялася, що він утече. Вона причинила за ним двері й уже навпомацки шукала засувку, коли він схопив 'її за зап'ясток.
— Випусти мене звідси! — просичав він.
Вона прихилилася до Поля, тремтячи й не відпускаючи його. її зіниці розширились.
— Вона розповість батькові. Завтра розповість батькові, Полю.
Коли змовкав її шепіт, чути було, як неквапливо й тихо крапає вода.
— Що розповість? Що вона знає?
— Обійми мене, Полю!
— Овва! Пусти! Ходімо звідси.
— Розповість. Але ти можеш щось зробити. Від тебе залежить, щоб вона не розповіла.
— Що зробити? Хай йому чорт, ти пустиш мене?
— Вона хоч і розповість, але тоді це вже буде байдуже. Пообіцяй, Полю. Скажи, що ти це зробиш.
— Що я з тобою одружуся? Ти це маєш на увазі? Я вчора тобі сказав, що цього не буде. Пусти мене, кажу!
— Добре. Добре вже,—пристрасно зашепотіла вона.— Я вже вірю тобі. Спершу я не вірила, але тепер вірю. Тобі й не треба одружуватись зі мною. Ти можеш і без цього допомогти.—Вона пригорнулася до нього тілом, обвила його своїм волоссям, вся — зваблива й спокуслива обіцянка.—Тобі не обов'язково одружуватися зі мною. Але ти зробиш?
— Що зроблю?
— Слухай. Пам'ятаєш той поворот на дорозі, де низенька біла огорожа над глибоким проваллям? Якби машина пробила ту благеньку огорожу...
— То й що?
— Слухай! Ти повезеш її в машині. Вона нічого не знатиме, не встигне й запідозрити. А та благенька огорожа не здержить машини, і всі скажуть, що це нещасливий випадок. Вона стара, їй багато не треба, може, самого струсу вистачить, а ти молодий, і може, навіть і не... Полю! Полю! — Еллі говорила дедалі тихіше й слабше, і ревне бажання та розпач бриніли в її голосі, що поволі кволішав, а він стояв і дивився на її сполотніле обличчя, на її очі, які манили запаморочливо звабливою обіцянкою.— Полю!
— А ти де будеш весь цей час? — Вона не ворухнулася, обличчя її було як у сновиди.—Ага, ясно. Ти поїдеш додому поїздом. Так?
— Полю! — промовила вона протяглим, ледь чутним шепотом.— Полю!
Він хотів її вдарити, та його долоня не скорилась: вона розкрилася і, здригнувшись, лягла на її обличчя довгим, мало не пестливим рухом. Ухопивши її за в'язи, він удруге спробував ударити, і знов щось у ньому оперлося, долоня не виконала його наказу. Тоді він відштовхнув дівчину, і вона важко поточилася на стіну. А потім хода його завмерла, і чулося тільки, як розмірено й неквапливо капотить вода. Нарешті годіганик унизу вибив другу. Еллі насилу підвелася й тугіше закрутила кран.
Але вода, здавалося, капотіла й далі. Вона крапала в тишу, коли Еллі лежала горілиць у ліжку, й не спала, і навіть не думала ні про що. Крапала й тоді, коли Еллі сиділа за сніданком із застиглим зболілим обличчям, і тоді, як від'їжджали і бабуся вмощувалася поміж Полем і нею на єдиному сидінні машини. Навіть хурчання мотора не змогло заглушити цього капотін-ня, аж поки раптом Еллі усвідомила, що це, власне, шумить. "Та це ж дорожні знаки!" — подумала вона, дивлячись, як їх одного за одним поглинає дорога. "Я навіть пам'ятаю ось цей; тепер лише дві милі. Підожду до наступного — і тоді... Вже! Зараз!"
— Полю! — озвалась Еллі. Він не озирнувся в її бік.— Одружишся зі мною?
— Ні.
Еллі теж не дивилася на його обличчя. Вона приглядалася до його рук, які легко й невідривно орудували кермом. А поміж ними сиділа бабуся, випростана й застигла у своєму старосвітському чорному капелюшку, втупившись просто перед себе,—наче силует, вирізаний з пергаменту.
— Востаннє питаю тебе. Потім буде запізно. Чуєш, буде вже запізно, Полю... Полю!
— Ні, кажу тобі. Ти не кохаєш мене. І я не кохаю тебе. Ми ніколи й не казали цього одне одному.
— Добре, нехай і так. А без кохання ти не одружишся зі мною? Пам'ятай: потім буде запізно!
— Ні. Не одружуся.
— Але чому? Чому, Полю?
Він не відповів. Машина мчала вперед. Еллі глянула на дорожній знак і спокійно подумала: "Вже майже доїхали. Наступний поворот". А вголос сказала, кидаючи слова через глухоту старої жінки поміж ними:
— Чому ні, Полю? Якщо це ті балачки про негритянську кров, то я в них не вірю. І це мені байдуже, "Пора,— подумала вона,— ось уже поворот". Дорога звернула вбік, почався спуск. Еллі відхилилася на спинку і раптом побачила, що etapa пильно дивиться на неї. Але Еллі вже не пробувала приховувати вираз обличчя або очей, як і голос.
— А якщо я матиму дитину?
— Дитину? Я тут нічим не можу зарадити. Про це ти повинна була подумати раніше. Не забувай, що ти сама покликала мене, я не набивався.
— Ні. Ти не набивався. Я сама просила. Я тебе примусила. Питаю востаннє. Одружишся? Швидко!
— Ні.
— Ну що ж! — Вона відхилилась на спинку, а дорога на мить немовби застигла перед тим, як шугнути круто вниз обік урвища; замиготіла біла огорожа. Від-кидаючи плед, Еллі побачила все так само втуплені в неї очі бабусі. Коли Еллі нахилилася над коліньми старої жінки, погляди їхні знову схрестилися — знемо-жена, доведена до розпачу дівчина й стара жінка, що її слух давно вже нічого не вловлював, а зір і досі нічого не пропускав — на одну глибоку секунду розпачливого ультиматуму і невблаганної відмови.
— Тоді згинь! — крикнула вона в лице старій жінці.— Згинь! — Еллі схопила рукою кермо. Поль спробував відштовхнути її, але вона встромила лікоть поміж спицями керма і налягла на нього всім тілом, простягтись упоперек колін старої. Не випустила вона керма .й тоді, як Поль зацідив їй кулаком у зуби.
— Ой! — вигукнула вона.— Ти вдарив мене! Вдарив! — Коли машина пробила огорожу, Еллі випустила кермо і на мить легко припала до грудей Поля, наче птах, що сів відпочити; рот її був розкритий, очі округлі від неймовірного подиву.— Ти вдарив мене! — схлипнула вона. І далі вже падала сама у спокійній тиші, немов навколо була суцільна порожнеча. Обличчя Поля і старої, машина — все це ніби силою якихось чарів зникло, перестало існувати; вона тільки бачила, як німотно падають уламки білої огорожі, здіймаючи шурхотливу куряву, що зависла на тлі неба, наче дитяча надувна куля.