— Я не одружуюся з кожною,—відповів Поль.— Ну, ну. Візьми себе в руки.
Вона пригорнулася ще міцніше, вся — втілена обіцянка. Голос її звучав приглушено й настійливо.
— Вчора у нас майже дійшло. Коли ти одружишся зі мною, я погоджуся.
— Погодишся, еге? До чи після?
— Так. Зараз. Коли схочеш.
— Шкода,— відповів він.
— Навіть якщо я згодна й зараз?
— Яке там зараз! Візьми себе в руки.
— Я от чую тебе. Але вірити не вірю. І боюся ризикнути: а що, як це правда?
Вона почала плакати. Він, дедалі більше дратуючись, кинув їй:
— Перестань, кажу!
— Гаразд. Уже. Я перестала. Отже, ти не хочеш? Послухай, потім буде запізно!
— Та ні, якого чорта! Я не одружуюся з кожною, я тобі казав.
— Гаразд. Тоді прощавай. Назавжди.
— А я теж не проти. Якщо ти саме цього хочеш. Але якщо ми ще колись зустрінемось, то ти знаєш, для чого саме. Тільки, ніякого одруження. І наступного разу я вже сам подбаю, щоб було без публіки.
— Не буде ніякого наступного разу,—відказала Еллі.
Другого дня він виїхав. А через тиждень мемфіські газети повідомили про її заручини. З нареченим вона була знайома з дитинства. Він працював у банку помічником касира, і про нього казали, що колись він посяде там президентське крісло. Поважний і розсуд ливий молодик, бездоганний вдачею і звичками, він десь так із рік уділяв їй своєрідні візити ввічливості
Щонеділі ввечері він вечеряв у них, а коли зрідка заїжджала до містечка мандрівна трупа, щоразу брав квитки для себе, Еллі та її матері. Приходячи до Еллі в гості, він і після заручин ніколи не сидів з нею смерком у гойдалці. Здається, він і взагалі гадки не мав, що хтось там коли-небудь сидів поночі. Тепер на веранді було порожньо, і дні за днями спливали для Еллі монотонно, в якомусь притьмареному супокої. Ночами вона трохи плакала, але не часто; вряди-годи придивлялася в дзеркалі до своїх уст і знову плакала з тихим розпачем і покорою. "Принаймні матиму спокій,— думала вона.— Зможу бодай прожити решту свого життя так спокійно, наче я вже мертва".
І потім раптом одного дня — без попередження, так ніби вона теж змирилася й капітулювала,—бабуся поїхала погостювати до сина у Мілс-сіті. Будинок після її відїзду, здавалося, став ще більший і порожніший, ніж доти, немов стара була, окрім Еллі, чи не єдиною живою душею в ньому. Щодня тепер приходили в дім швачки, готували весільне вбрання, а Еллі все так само супокійно й безцільно, в якійсь бездумній тупій порожнечі сновигала порожніми кімнатами, і все навкруги видавалось їй таким знайомим і вмиротвореним, що вже наче й не дуже смутило її. Довгі годипи вистоювала вона біля вікна материної спальні, втупивши погляд у тоненькі вусики ломнноса, що повільно засновували віконну сітку й переповзали на дах веранди в міру того, як наставав розповень літа. Так минуло два місяці; до весілля лишалося ще три тижні. Та ось одного дня мати сказала:
— Твоя бабуся хоче в неділю повернутися додому. То, може, ви з Філіпом поїдете у суботу в Мілс-сіті, переночуєте там у дядька, а в неділю привезете її, гаразд?
За п'ять хвилин після цієї розмови Еллі стояла перед дзеркалом і придивлялася до свого відображення, як придивляються до людини, що тільки-но уникла смертельної небезпеки. "Боже,— подумала вона,— що я хотіла зробити? Що я хотіла зробити?!"
Швидко вибравшись із дому, але так, щоб не викликати підозри, вона менш як за годину зв'язалася телефоном з Полем.
— У суботу вранці? —— перепитав він.
— Так. Я скажу матері, що Філ... що він хоче раніш виїхати, на світанку. А що це будеш ти і твоя машина, ніхто й не помітить. Я буду готова, і ми зразу й поїдемо.
— Гаразд.— Вона чула гул у дротах, чула відстань; її проймало відчуття збудженості, порятунку.— Але ти знаєш, що це означає. Якщо я повернуся. Я казав тобі.
— Я не боюся. Я й досі тобі не вірю, але тепер уже не боюся ризикнути.
І знов їй було чути гул у дротах.
— Я не збираюсь одружуватися з тобою, Еллі.
— Нічого, любий. Я ж тобі кажу, я вже не боюся ризикнути. Отже, на світанку. Я чекатиму.
Вона пішла в банк. За кілька хвилин Філіп звільнився й підійшов до неї. Обличчя її було напружене й бліде під шаром косметики, погляд вогнистий і рішучий.
— Ти повинен зробити для мене одну річ. Мені не легко це просити, але, мабуть, і зробити тобі буде не легко.
— Хоч би що це було, я зроблю. А що саме?
— У неділю повертається бабуся. То мати хоче, щоб у суботу ми з тобою поїхали по неї.
— Добре. В суботу я вільний.
— Це так, але... Я ж казала тобі, що це буде нелегко... Бачиш, я не хочу, щоб ти їхав.
— Не хочеш?..— Він подивився в її вогнисті очі, на зморене обличчя.— Ти хочеш поїхати сама? — Вона не відповіла, тільки втупилася в нього поглядом. Pan-
7 В. Фолкнер
193
том вона підступила ближче й звичним рухом, в якому не було ніякої теплоти, пригорнулася до його тіла. Тоді взяла його руку й поклала собі на плече.—А-а, розумію,— промовив він.— Ти хочеш поїхати з кимось іншим.
— Так. Зараз я не можу пояснити. Пізніш я все розповім. Але мати ніколи не зрозуміє. Вона не пустить мене, якщо знатиме, що це не ти.
— Розумію...— Рука його лежала, мов нежива. Еллі підтримувала її.— Ти хочеш поїхати з іншим хлопцем.
Вона засміялася, коротко й тихо.
— Не будь дурником. Звичайно, в цій компанії буває й хлопець. Ти цих людей не знаєш, і я теж з ними більше не Побачуся до весілля. Але мама цього б не зрозуміла. Отож я тебе й прошу. Зробиш це?
— Так. Тут нічого такого нема. Якби ми не могли довіряти одне одному, навіщо тоді й одружуватись?
— Твоя правда. Ми повинні довіряти.— Вона відпустила його руку й подивилася на нього пильно й задумливо, з холодною допитливістю і зневагою.— І ти зробиш так, щоб мати...
— Можеш покластися на мене, ти знаєш.
— Так. Думаю, що можу.— Вона раптом простягла руку.— Прощавай.
— Прощавай?
Вона ще раз пригорнулась до нього й поцілувала.
— Обережно! — похопився він.— Хтось може...
— Справді. Ну, то бувай. До того часу, коли я поясню.— Вона відхилилася назад і подивилась на нього задумливим поглядом, заглиблена вже у щось інше.— Гадаю, що більш ніколи я не завдаватиму тобі таких клопотів. І може, це піде тобі на користь. До побачення.