Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у хол, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в хол. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче й не спів, як часто в негрів.
Потім він стих, ми почули, що батько спускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Ненсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стіни причаїлася величезна кішка й дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.
Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.
— Ненсі! — пошепки покликала Кедді.— Ти спиш, Ненсі?
Ненсі щось шепнула у відповідь, я не дочув, що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й заплющені.
— Господи,— зітхнула Ненсі.— Господи.
— То був Джезес? — спитала Кедді.— Він хотів залізти до кухні?
— Господи,— сказала Ненсі. Так протягло: "Гос-с-с-с-споди", поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.
— Ти нас бачиш, Пенсі? — прошепотіла Кедді.— Ти також бачиш наші очі?
— Я тільки негритянка,— сказала Ненсі.— Бог знає, бог знає—
— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді.— Що то хотіло влізти?
— Бог знає,— сказала Ненсі. Ми бачили її очі.— Бог знає.
Ділсі одужала й заходилась готувати обід.
— Ти б краще полежала ще день чи два,— сказав батько.
— Навіщо? — сказала Ділсі.— Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!
Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з'явилася Ненсі.
— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі.— Ти ж його не бачила?
— Джезес — чорношкірий,— сказав Джейсон.
— Я відчуваю,— відповіла Ненсі.— Відчуваю, що він причаївся в яру.
— Оце тепер? — спитала Ділсі.— І тепер він у яру?
— Ділсі також чорношкіра,— сказав Джейсон.
— Хоч з'їж що-небудь,— сказала Ділсі.
— Нічого мені не хочеться,— сказала Ненсі.
— А я не чорношкірий,— сказав Джейсон.
— Випий кави,— сказала Ділсі й налила Ненсі чашку кави.—Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що він саме сьогодні в яру?
— Знаю,— сказала Ненсі.— Він там, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.
— Пий каву,— сказала Ділсі.
Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона здмухнула весь колір із своїх губ у каву.
— Я не чорношкірий,— сказав Джейсон.— А ти чорношкіра, Ненсі?
— Я нещасне створіння,— сказала Ненсі.— А скоро стану нічим. Піду туди, звідки прийшла.
III
Ненсі почала пити каву. І поки пила, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі. Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.
— Гляньте на Ненсі,— сказав Джейсон.— Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.
— Та цить же,— сказала Ділсі.
Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала, немов було дві Ненг" сі: одна дивилася на нас, а друга чи то співала, чи плакала.
— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.
Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках. Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала И по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.
— Не можу проковтнути ні краплі,—сказала Ненсі.— Ковтаю, а кава вертається назад.
— Іди до мене. Фроні тобі постелить, а я також скоро прийду,— сказала Ділсі.
— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.
— Я не чорношкірий,—сказав Джейсон.—Ділсі, я чорношкірий?
— Мабуть, ні,—сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі.— Мабуть, таки ні. То що я: ти робитимеш?
Ненсі поглянула на нас. її очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.
Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас.
— Пам'ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.
Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися. Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.
— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас,— сказала Ненсі.— Мені навіть не треба сінника. Ми знов будемо гратися.
Говорила з матір'ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.
— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі,— сказала мати.
Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.
— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати.— Навіщо ж тоді в нас існує поліція?
— А чого Ненсі боїться Джезеса? — спитала Кедді,— А ви, мамо, також боїтесь тата?
— Що може вдіяти поліція? — сказав батько.— Де вона шукатиме Джезеса, коли Ненсі його навіть не бачила?
— То чого ж вона боїться? — спитала мати.
— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.
— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати.— Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!
— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою,— сказав батько.
— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт,— сказав Джейсон.
Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знає, чи Джейсон дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Ненсі.