За життя міс Емілі була втіленням нашої традиції, нашим символом, нашою підопічною, своєрідним спад* ковим зобов'язанням Джефферсона, походження якого датується тим днем 1894 року, коли полковник Сар-торіс, мер,— той самий, котрий видав указ, щоб жодна негритянка не виходила на вулицю без фартуха,— звільнив її від оподаткування, починаючи від дня смерті її батька й довічно. Хто-хто, а міс Емілі на ніяке благодійництво не пристала б, отож містер Сар-торіс вигадав якусь заплутану історію, нібито батько міс Емілі позичив місту гроші, а місто з чисто ділових міркувань вирішило сплачувати борг саме в цей спосіб. Тільки чоловік такого крою і покоління, як полковник Сарторіс, міг це вигадати, і тільки жінка могла в це повірити.
Коли, однак, влада в місті перейшла до рук наступного покоління з його більш сучасними уявленнями, полковникова ухвала почала викликати певні нарікання. Отож першого січня котрогось року їй послали поштою податкове повідомлення. Настав лютий, а відповідь не надходила. Тоді написали їй офіційного листа, прохаючи завітати у зручну для неї годину до шерифової контори. Ще через тиждень їй написав сам мер, запрошуючи до себе й навіть пропонуючи послати по неї свою машину. У відповідь він дістав записку на аркуші старомодного поштового паперу, написану тонким каліграфічним почерком, збляклим чорнилом: вона, мовляв, узагалі не виходить з дому. До записки без ніяких коментарів було долучено податкове повідомлення.
Тоді скликали збори членів міської управи й ухвалили відрядити до неї депутацію. Посланці постукали в двері, в які жоден сторонній не входив уже років вісім чи десять, відколи вона перестала давати уроки малювання на порцеляні. Старий негр впустив їх у напівтемний хол, звідки сходи вели до ще більшої теміні нагорі. Відгонило порохом і затхлістю, дух у приміщенні стояв спертий і вогкий. Негр провів їх до вітальні, заставленої важкими шкіряними меблями, і відчинив віконницю на одному вікні. Гості побачили, що шкіра на меблях потріскана, а коли вони сіли, маленькі хмарки пилюки знялися довкола них і мляво завихрились у вузькому пасмі сонця. Перед каміном на почорнілому, колись золоченому мольберті стояв малюнок пастеллю — портрет батька міс Емілі.
Вони підвелися, коли вона ввійшла — маленька гладка жіночка в чорному, з тонким золотим ланцюжком, що звисав із шиї і зшікав у складках за поясом. Міс Емілі спиралася на ебенову тростину з потемнілою золоченою головкою. Невисока на зріст і тендітна будовою, вона, мабуть, саме через це справляла враження не просто повної, а саме ожирілої. Тіло її здавалося обрезклим, наче воно хтозна-скільки кисло в стоячій воді, і мало блідуватий відтінок. Очі, загублені в жирних пухлинах щік і схожі на дві вуглинки, встромлені в грудку тіста, раз у раз перебігали з обличчя на обличчя, поки гості переказували мету своїх відвідин.
Господиня не запросила їх сісти. Вона тільки стояла в дверях і спокійно слухала, аж доки промовець зніяковіло змовк. Тоді гості почули, як цокає невидимий годинник десь на кінці золотого ланцюжка.
Голос її був сухий і холодний:
— Я не сплачую податків у Джефферсоні. Полковник Сарторіс пояснив це мені. Може, хтось із вас має доступ до міських архівів, то нехай він задовольнить вашу цікавість.
— Але ми перевіряли архіви. Ми члени міської управи, міс Емілі. Хіба ви не одержали листа від шерифа і з його підписом?
— Я одержала якогось папірця, справді,— відповіла міс Емілі.— Може, він і вважає себе за шерифа... Але я не сплачую податків у Джефферсоні.
— Однак ніякі документи не підтверджують цього вашого привілею, ви розумієте? Ми мусимо вдатися до...
— Зверніться до полковника Сарторіса. Я не сплачую податків у Джефферсоні.
— Але ж, міс Емілі...
— Зверніться до полковника Сарторіса.— Полковник Сарторіс помер майже десять років тому.— Я не сплачую податків у Джефферсоні. Тобе!— Увійшов негр, її служник.— Проведи цих добродіїв.
II
Отож вона подолала їх усіх, з усіма їхніми аргументами, як тридцять років перед тим подолала їхніх батьків, коли йшлося про сморід. То було через два роки після смерті її батька і невдовзі після того, як від неї втік наречений, якого ми всі вважали її майбутнім чоловіком. Після батькової смерті вона дуже рідко виходила з дому; після втечі нареченого її вже майже й зовсім ніхто не бачив. Деякі дами наважились завітати до неї, але їх не прийняли, і єдиним доказом, що будинок ще не вимер, був негр — тоді молодий хлопець, котрий день у день ходив з кошиком по закупки.
— Де ж ви бачили, щоб чоловік, хоч би який він там, міг тримати кухню в чистоті!— приказували жінки; отож вони й не здивувалися, коли з'явився сморід,— цей новий сполучник між ординарним плебейським світом та гордовитими вельможними Грір-сонами.
Сусідка міс Емілі поскаржилася мерові, судді Сті-венсові, якому тоді було вісімдесят років.
— Але що ж я, по-вашому, повинен зробити? — запитав він.
— Ну, накажіть їй прибирати в себе, чи що,— сказала жінка.—Адже ж є якісь приписи щодо цього.
— Я певен, що в цьому нема потреби,—заспокоїв її суддя Стівенс— Це, мабуть, її негр забив у дворі змію або щура, та й годі. Я поговорю з ним.
Наступного дня надійшли ще дві скарги, одна з них від чоловіка, що висловив своє невдоволення у вельми делікатній формі.
— Таки доведеться щось із цим зробити, містере Стівенс. Я б волів нізащо в світі не турбувати міс Емілі, але якихось заходів таки треба вжити.
Того вечора зібралися члени міської управи — троє сивобородих дідів і один молодик, представник нового покоління.
— Це все дуже просто,— заявив цей останній.— Пошлемо їй розпорядження, щоб привела до ладу свою садибу. Визначимо їй певний термін, і якщо вона не...
— Хай йому чорт, чоловіче, то ви прямо у вічі скажете дамі, що від неї погано пахне?— урвав його суддя Стівенс.
Отож другого дня після півночі четверо чоловіків крадькома, наче злодії, забралися на подвір'я міс Емілі й тихенько обійшли садибу, принюхуючись до підмурка й продухвин з льоху, а один з них раз у раз простягав руку до торбини за плечима і робив такі рухи, наче розсівав щось. Вони відчинили двері льоху і натрусили й туди хлорного вапна, як і в усі надвірні будівлі. А кбли вони відходили через моріжок, то побачили, що одне вікно тепер освітилося й у ньому стало видно силует міс Емілі — вона сиділа випростана й непорушна, мов статуя. Чоловіки тихенько перейшли подвір'я і шмигнули в тінь від акацій, що росли понад вулицею. За тиждень-другий смороду не стало.