Нарешті його день прийшов. Він сидів у бричці разом з двоюрідним братом, майором Де Спейном та Комп-соном і крізь мляву листопадову мжичку, майже подібну до снігу, дивився на незайману пущу — йому здавалося, що він завжди бачив її такою, принаймні назавжди запам'ятав: висока нескіпченна стіна густого листопадового лісу в присмерку надвечір'я у прикінцеву пору року, похмура й неприступна (навіть не вірилося, щоб можна було якось в'їхати в цей ліс, хоч він і знав, що десь там чекає на них Сем Фазерс із фургоном); бричка пропливає поміж сухих стебел бавовнику та кукурудзи на останніх відкритих ділянках перед лісом, на цих останніх слідах жалюгідного людського вгризання в правічну лісову пахвину; на тлі пущі бричка стає до кумедного маленькою і наче зовсім перестає рухатись (цей образ теж довершиться пізніше, багато років пізніше, коли він виросте й побачить море) —так ніби одинокий човник застиг самотньо й непорушно у безкрайому просторі океану, що погойдує його вгору-вниз, тоді як вода, а потім, здавалося б, зовсім неприступна земля (що поволі, майже непомітно, ближчає), легенько погойдуються, і, врешті, відкривається й дедалі ширшає рятівна бухточка. В'їхали в ліс. Сем, закутавшись в укривало, чекав на передку фургона, позаду терплячих мулів, над якими здіймалася пара. Сем був з ним поруч, коли він вступав тепер послушником у справжній праліс,—так само, як давніше був поруч з ним, коли він за часів свого мисливського учнівства полював на кроликів та іншу дрібну звірину: обидва закутані вогким, теплим укривалом, від якого відгонить негритянським духом; хащі, впустивши хлопця, зразу й замкнулися. І так було й далі: ліс розступався попереду й змикався ззаду — фургон посувався не битим шляхом, а наче каналом, якого не було за десять кроків перед мулами і який зникав за десять кроків позад фургона, посувався, здавалось, не тому, що його тягли мули, а тому, що довколишня непорушна й текуча глушина,— дрімотна, глуха, присмеркова — немовби проштовхувала його крізь себе.
Хоч йому було десять років, він ніби аж тепер тільки на світ народжувався. Та це зовсім його не вражало. Він уже познайомився з цим усім раніше, і не тільки в снах. Він побачив табір, нефарбований шестикімнат-ний будинок, поставлений на палях, щоб не заливала весняна повінь,— але вже наперед знав, як той будинок має виглядати. Він допомагав навести сякий-такий лад у безладному їхньому влаштуванні в таборі і навіть власні рухи були йому знайомі, наперед відомі. А потім два тижні він споживав просту, нашвидку зготовлену їжу: безформні кислуваті буханці, незвичну дичину, якої раніш ніколи не куштував,—оленину, ведмежину, м'ясо дикого індика та єнота,— те саме, що споживали й дорослі чоловіки, їжу, зготовлену тими, для кого мисливство важило більше, ніж кухня,— і спав без простирадел під шорсткими укривалами, так само, як спали і мисливці.
Перші проблиски світанку він і Сем Фазерс зустрічали в засідці, яку приділили для хлопця. То було найгірше місце, найбезнадійніше. Але цього він і сподівався — навіть у глибині душі хлопець не смів надіятись, щоб цього першого для нього року бодай почути собак на сліду. Однак він почув їх. Сталося це через день — шемріт, не знати звідки й ледь чутний, але він розпізнав, що це, хоч ніколи перед тим не чув водночас стількох собак у гонах; шемріт погучнішав, розбився на гавкіт окремих собак, і врешті він розчув поміж іншими собаками тих п'ятьох, що належали його кузенові.
— Тепер трохи підніми рушницю і зведи курки,— сказав Сем.— І стій непорушно.
Але це було не для нього, ще ні. Смиренність — цього він уже навчився. Терплячості він теж зуміє навчитись. Йому ж тільки десять років, оце тільки тиждень тому минуло. Та мить пройшла. Йому здалося, що він справді побачив оленя, самця димної масті, видовженого в бігу — олень зникав у лісі, у сірій самітності, ще й досі дзвінкій, хоч собаче валування вже поглинула відстань. Десь іздалеку крізь похмурий ліс та сірий дощовий ранок донеслися два постріли.
— Тепер спусти курки,— сказав Сем. Хлопець так і зробив.
— Ти теж знав, що його близько не буде,—озвався він.
— Так,—відповів Сем.—Я хочу, щоб ти навчився, що треба робити, коли не довелося вистрелити. Бо саме тоді, коли пройшов ведмідь чи олень, а курки не спущені, і вбивають людей та собак.
— Але то таки не він,—промовив хлопець.—Та й зовсім то не ведмідь, а просто олень.
— Так,— погодився Сем,— просто олень.
Тоді одного ранку через тиждень він знову почув собак. Цим разом, не встиг ще Сем нічого сказати, а він уже звів курки на своїй задовгій і заважкій для підлітка рушниці, як навчав його Сем,— хоч знав, що зараз собаки з оленем ще далі, ніж першого разу, і їх ледве чути. Та й гавкіт звучав якось інакше, ніж він знав із досвіду. Сем навчав його, що треба найперше наготувати рушницю, стати так, щоб зручно було дивитися на всі боки, і вже не рухатись,— аж раптом хлопець відчув, що він сам присунувся до нього.
— Оце воно,— сказав Сем.— Слухай.
Хлопець прислухався: то був не дзвінкий і дужий собачий хор, який буває на відкритому сліду, а натужне повискування на октаву вище звичайного, в якому звучала не лише нерішучість і навіть приниженість, а й щось інше, ще не зрозуміле йому, якийсь примус, через що воно й пересувалося не дуже швидко й завмирало поволі, залишаючи в повітрі відгомін писклявої, мало не людської істерії, тужливої, мало не людської приниженості, так наче собаки ні за ким не гналися і наче не сунула навально перед ними невидима істота димної масті. Він чув збоку біля себе дихання Сема і бачив, як роздимаються його ніздрі.
— Це Старий Бен! — стиха вихопилось у хлопця. Сем не ворухнувся; він тільки звільна, поступово
обертав голову в той бік, де даленів гавкіт, а ніздрі його ходили легко, розмірено й швидко.
— Ач,— сказав він.— Навіть не втікає. Просто йде.
— Але аж тут був! — скрикнув хлопець.— Аж сюди приходив!
— Так він щороку,— промовив Сем.— Один раз на рік. Еш із Буном гадають, що він приходить відганяти малих ведмедів. Щоб забиралися звідси під три чорти, поки тут мисливці. Може, й справді.
Малий не чув уже нічого, але Сем і далі повертав голову звільна й розмірено, поки став потилицею до хлопця. Потім він повернув голову назад і глянув униз на малого — те саме знайоме обличчя, поважне, без ніякого виразу, хіба що як усміхалося, ті самі очі старої людини, в яких —коли хлопець придивився,—зблиснувши, поволі пригасало щось похмуре й грізне, пристрасне й горде.