А наступної весни вони почули (ие від майора Де Спейна), що він продав ліс на вирубку якійсь мемфіській лісокомпанії. І ось однієї червневої суботи хлопець, приїхавши з Маккасліном у місто, пішов до контори Де Спейна. В просторому кабінеті на другому поверсі стіни були заставлені книжками, вікна кімнати виходили на обшарпані задвірки крамниць, з другого боку були двері на балкон над площею, а в завішеному шторою алькові стояло кедрове відерце з водою, цукерниця, ложка, склянім і обплетена сулія з віскі. Коли старий Еш, сидячи на стільці при вході, смикав за мотузку, над столом поколихувалося опахало з бамбука і паперу.
— Авжеж,— сказав майор Де Спейн,— Еш, певне, залюбки вибереться пожити в лісі, принаймні не муситиме їсти того, що готує Дейзі. Він же весь час бурчить на неї. Хтось іще з тобою?
— Ні, сер,—відповів хлопець.—Я думав, може, Бун...
Бун уже півроку як виконував обов'язки полісмена в Гоуку — майор залагодив це питання з лісоком-панією чи то, краще сказати, погодився на компроміс, що його запропонувала компанія, яка воліла мати Буна скоріше вже в ролі співробітника поліції, ніж у ролі бригадира лісорубів.
— Гаразд,— сказав майор Де Спейн.— Сьогодні ж дам йому телеграму. Зустрінетесь у Гоуку. Еша я пошлю поїздом, вони вдвох візьмуть харчів, а ти собі сідай верхи — й гайда.
— Добре, сер,— відказав хлопець.— Дякую.— І враз він знову почув свій голос. Він не думав цього казати, але знав, у глибині душі знав, що скаже: — А може б, і ви...
Голос його урвався. Хлопець ие договорив, так і не зрозумівши, чому: адже майор сидів мовчки, а ворухнувсь і повернувся до своїх паперів па столі тільки тоді, як голос замовк,— та, власне, й повертатись йому не було потреби, бо коли хлопець увійшов, він саме сидів за столом з папером у руці, цей сивий огрядний чоловічок у чорному сукняному костюмі й накрохмаленій до блиску сорочці, якого хлопець звик бачити неголеним, у чоботях і заболоченій вельветовій куртці, верхи на кошлатій, сильній, довгоногій кобилі, зі старим вінчестером через сідло і здоровезним сизуватим собакою, що завмер біля стремена, непорушний мов статуя,— того минулого року, принаймні в хлопцевих очах, вони стали чимось схожі один на одного, як то буває з двома людськими істотами, що тривалий час кохалися між собою або спільно працювали.
Майор Де Спейн погляду більше не підводив.
— Ні. Я не маю часу. А тобі нехай щастить. Коли спіймаєш молоду білочку, можеш привезти мені.
— Гаразд, сер,— відказав хлопець,— Привезу.
Він вирушив иа своїй кобилі, трилітці, яку сам викохав, виростив і виїздив. З дому він вибрався зразу після півночі і через шість годин, навіть не змиливши кобили, прибув у Гоук, маленьку станцію, від якої відходила вузькоколійка в пущу. Хлопець звик думати про Гоук як про майорову власність, хоч насправді Де Спейн продав компанії (колись давно) ту землю, на якій прокладено бічні колії, споруджено вантажні платформи й склад, і тепер вражено й тужливо розглянувся, хоч і знав про це, і приготував себе. Він побачив напівзбудоваиий деревообробний завод на площі в два чи три акри, цілі, здавалось, милі складених у стоси рейок, укритих свіжою рудизною іржі, штабелі шпал, просочених креозотом, дротяні загороди й жолоби, щонайменше на дві сотні мулів, намети для погоничів...— отож хлопець поспішив одвести кобилу до стайні, домовився, щоб її доглянули, і, вже ие роздивляючись ні на що, сів зі своєю рушницею в службовий вагончик лісовоза, забрався до верхнього віконечка і втупив погляд вперед, у стіну незайманої пущі попереду, де бодай ще раз зможе він сховатися від усього цього.
А потім паровичок пронизливо свиснув, зачахкав і рушив; сонний ляскіт зчеплень добіг до кінця поїзда, хапливе чахкання змінилося глибокими й повільними видихами пари, задній вагончик теж покотився по рейках, і з віконечка вгорі хлопцеві було видно, як голова поїзда завершує перший і єдиний на цій лінії поворот і вже зникає в пущі разом з вервечкою вагонів, тягнучи й хлопця з собою, немов це заповзає в бур'яни безбарвне й нешкідливе змієня,— і вже знову поїзд набрав найбільшої швидкості і, як і в давні дні, мчить, вистукуючи поміж двома стінами не займаного сокирою пралісу.
Колись цей поїзд нікому не заважав. Ще не минуло й п'яти років, як Волтер Юел з цього самого вагона на ходу застрелив оленя з шестипалими рогами, а ще ж була й історія з тим молодим ведмедем: лісовоз уперше вирушив вузькоколійкою за тридцять миль у пущу, а відмідь став собі між рейками, підняв зад, мов те щеня, граючись, і длубається під шпалою — які там мурашки чи комашки можуть бути, чи, може, просто хотів довідатись, що то за чудні рівненькі колоди без кори, викладені перед ним нескінченним рядом і посталі наче з нічого,—і так він усе длубався, аж поки машиніст загальмував і дав свистка кроків за п'ятдесят, і тоді ведмідь панічно кинувся навтіки, і на перше дерево, що трапилось, ясен, ледве грубшнй за людське стегно,— видерся якомога вище й принишк там, по-людському (власне, по-жіночому) затуливши голову лапами, ніби й не відчував, що гальмівник шпурляє у нього камінцями з баласту. Коли поїзд через три години повертався назад з першим вантажем лісу, ведмідь саме почав злазити, але зараз же знову видерся чпмвище, принишк, поки проходив поїзд, і сидів там і тоді, коли поїзд удруге їхав у пущу вдень, і коли повертався ввечері. Того дня в обід Бун з фургоном приїхав до Гоука по борошно, почув про пригоду від когось із обслуги поїзда, і цілу ніч Бун з Бшем (обидва молодші тоді на двадцять років) просиділи під ясенем, щоб хто, бува, не підстрелив ведмедя, а на другий день уранці майор Де Спейн затримав поїзд у Гоуку і аж перед самим заходом сонця,— коли неподалік від дерева зібралися не тільки Бун з Ешем, а й майор Де Спейн, генерал Компсон, Волтер і Маккаслін, якому тоді було дванадцять років,— ведмідь зліз на землю, просидівши на дереві майже тридцять шість годин навіть без води. Маккаслін розповідав згодом хлопцеві: вони подумали, що він не витримає і нап'ється з ковбані в них під ногами — однак ведмідь глянув раз на воду і завагався, глянув на людей і знов иа воду, але ні, не став пити, пішов собі, побіг, по-ведмежому переставляючи лапи, то дві правих, то дві лівих, і лишаючи на землі два окремі паралельні рядки слідів.